Uruchom prezentację:
Uruchom prezentację:
Archeologia dla regionu hrubieszowskiego ma znaczenie szczególne. Archeologiczne bogactwo międzyrzecza Huczwy i Bugu, od ponad 200 lat przyciągało i nadal przyciąga badaczy starożytności. Bez względu na to, czy w kręgu ich zainteresowań była epoka kamienia, brązu czy żelaza, zawsze mogli oni liczyć na interesujące, często sensacyjne, ale i znaczące dla rozwoju tej dziedziny, wyniki badań.
Obszar Gminy Hrubieszów nie bez powodu nazywany jest często archeologicznym eldorado. Zlokalizowano tutaj ponad tysiąc stanowisk archeologicznych. Niektóre z nich uważane są za jedne z najważniejszych nie tylko w Polsce, ale w całej Europie Środkowowschodniej. Najstarsze udokumentowane wykopaliska na Lubelszczyźnie prowadzone były ponad 200 lat temu w miejscowości Gródek przez Zoriana Dołęgę Chodakowskiego. Pozostałości wczesnośredniowiecznego grodziska w tej miejscowości utożsamiane są z grodem Wołyń już od XV w. wzmiankowanym przez Jana Długosza w Rocznikach czyli Kronikach Sławnego Królestwa Polskiego. Według kronikarza Nestora, w 1018 r. przez Bug obok grodziska miał się przeprawiać Bolesław Chrobry podczas wyprawy przeciwko księciu kijowskiemu Jarosławowi Mądremu. Film Bitwa nad Bugiem 1018 »
Szczególną rolę odgrywają jednak wyniki badań nad cywilizacją Gotów, prowadzone od niemal pół wieku w wielu miejscowościach regionu. Pierwsze wykopaliska na gockim stanowisku przeprowadzono jeszcze przed 1939 r., w Strzyżowie, na terenie tamtejszej cukrowni. Tuż po wojnie, rozkopywano cmentarzyska i osady w Gródku nad Bugiem, ponownie w Strzyżowie i w Werbkowicach Kotorowie, chociaż nie umiano jeszcze wtedy prawidłowo określić pochodzenia wydobytych zabytków.
Złoty okres dla archeologii Gotów nastał w latach osiemdziesiątych, przede wszystkim za sprawą wykopalisk w Masłomęczu. To właśnie tam po raz pierwszy padło określenie „Goci”. Potem wznowiono wykopaliska na największym gockim cmentarzysku w Gródku nad Bugiem i przeprowadzono ratownicze prace wykopaliskowe w Hrubieszowie Podgórzu. Niejako „po drodze” zbadano w całości maleńkie cmentarzysko w Moroczynie oraz sondowano miejsca po osadach i cmentarzyskach w Czumowie, Ślipczu, Mienianach, Modryńcu, Świerszczowie oraz Hrubieszowie Antonówce. Od tego czasu zaczęto też mówić o zjawisku „grupy masłomęckiej” dla określenia „gockiej cywilizacji” z Kotliny Hrubieszowskiej, w wkrótce stała się ona jednym z najważniejszych naukowych odniesień w badaniach dziejów tego ludu nawet na odległych od hrubieszowskiego obszarach.
Археологія має особливе значення для грубешівського регіону. Велика кількість археологічних пам'яток на території між річками Гучва та Західний Буг більше 200 років приваблювала й надалі приваблює дослідників минулого. Неважливо, чи вони цікавилися кам’яною добою, добою бронзи, чи заліза, завжди могли надіятися на захоплюючі й важливі для розвитку археології результати досліджень.
Не без причини територію ґміни Грубешів часто називають археологічним Ельдорадо. Тут зафіксовано більше тисячі археологічних пам’яток. Деякі з них вважаються одними з найважливіших не тільки в Польщі, але також у Центральній та Східній Європі. Найдавніші підтверджені археологічні дослідження в Люблінській землі проводив більше 200 років тому Зорян Доленґа-Ходаковський у селі Городок. Залишки городища доби раннього середньовіччя в цій місцевості ототожнюють з древнім містом Волинь, який в XV ст. згадується Яном Длугошом у його хроніці «Annales seu cronicae incliti Regni Poloniae». За літописцем Нестором, в 1018 р. річку Західний Буг переходив Болеслав Хоробрий під час походу проти київського князя Ярослава Мудрого.
Проте, особливе значення мають результати досліджень готської цивілізації, які майже пів століття проводяться у багатьох місцях того регіону. Перші археологічні розкопки на готській пам’ятці проводилися в міжвоєний період у Стрижові, на території цукрозаводу. Зразу після війни розкопувалися могильники і поселення в Городку над Бугом, знов у Стрижові і Вербковичах Которові, хоча тоді дослідники не вміли ще правильно визначити походження знайдених предметів.
Золотий час для археологічних досліджень готських пам'яток почався в 80-тих роках, в основному завдяки розкопкам в Масломенчі. Саме там вперше було сказано: «це були готи». Пізніше було відновлено археологічні дослідження найбільшого готського могильника в Городку над Бугом і проведено рятівні розкопки в Грубешові Подґуже. Принагідно було цілковито розкопано невеликий могильник в Морочині, а також проведено шурфування залишків поселень і могильників в селах Чумів, Сліпче, Міняни, Модринець, Свєрщув, а також в Грубешові Антонівці.. З того часу дослідники почали говорити про «масломенцьку групу» як «готську цивілізацію» в Грубешівській улоговині, незабаром вона стала одним з найважливіших орієнтирів в дослідженнях цього народу, навіть на територіях віддалених від грубешівського регіону.
Jesienią 1977 roku grupa studentów archeologii ówczesnego Zakładu Archeologii UMCS w Lublinie prowadzona prof. dr. hab. Andrzeja Kokowskiego w trakcie archeologicznych badań powierzchniowych w regionie hrubieszowskim w okolicach wsi Czerniczyn i Masłomęcz natrafiła na zabytki z okresu rzymskiego. Wśród przedmiotów pozyskanych z powierzchni świeżo zaoranych pól eksponatów, były fragmenty glinianych naczyń, kościany grzebień datowany na III wiek n.e. Już w kolejnym roku rozpoczęły się badania wykopaliskowe, które jak się później okazało, trwać miały przez ćwierć wieku, stając się najważniejszym rozdziałem w nowożytnej historii Masłomęcza oraz naukową podstawą stworzenia Wioski Gotów w Masłomęczu.
W trakcie 25 lat wykopalisk na cmentarzysku gockim z II-IV/V wieku n.e. odkryto 536 grobów. Cechą charakterystyczną, która w decydującym stopniu przyczyniła się do międzynarodowej medialnej i naukowej kariery tych badań, były wyjątkowe zwyczaje pogrzebowe germańskiego ludu Gotów, wywodzącego się ze swej skandynawskiej kolebki. Zwyczaj kawałkowania ciał zmarłych, równoczesnego stosowania pochówków tradycyjnych (inhumowanych) i ciałopalnych, rytualnego otwierania grobów, stały się podstawą dla wyróżnienia w archeologii „grupy masłomęckiej”. Natomiast atrakcyjne wizualnie zabytki pochodzące z tych wykopalisk stały się ważnym elementem wielu polskich i europejskich wystaw muzealnych. W gockich grobach standardowo znajdowały się naczynia, ozdoby i części stroju ze złota, srebra i brązu oraz grzebienie, a także niezwykle cenne w starożytności wyroby szklane.
W 2002 roku po 25 latach nieprzerwanych badań oficjalnie zakończono wykopaliska na gockim cmentarzysku w Masłomęczu. Międzynarodowa kariera tego miejsca odcisnęła swoje piętno w publikacjach naukowych i popularno-naukowych, setkach doniesień prasowych, audycji radiowych i co najmniej kilkudziesięciu programach telewizyjnych.
Wioska Gotów w Masłomęczu została otwarta w maju 2014 roku. Pełni funkcję miejsca wartościowego pod względem edukacji oraz rozrywki. Jest zapleczem dla żywych lekcji historii, warsztatów dawnych rzemiosł czy imprez plenerowych o archeologicznym charakterze. Przestrzeń wykorzystana jest również jako miejsce przeprowadzenia eksperymentów archeologicznych, takich jak wypał naczyń, przygotowywanie pożywienia, wytwarzanie i naturalne farbowanie tkanin, przy wykorzystaniu rosnącego w obrębie wioski lnu, czy wełny z owiec, stanowiących obok kóz i gęsi, żywy inwentarz.
Восени 1977 р. група студентів археології тогочасного Закладу Археології Університету ім. Марії Склодовської-Кюрі́ під керівництвом проф. Анджея Коковського під час археологічних розвідок грубешівського регіону, в околицях сіл Чернічин і Масломенч натрапила на знахідки римського часу. Серед предметів, знайдених на поверхні щойно заораних полів, були фрагменти глиняного посуду, кістяний гребінь, датований ІІІ ст. н.е. Вже наступного року почалися археологічні дослідження, які тривали наступних 25 років, ставши найважливішим етапом у новітній історії Масломенча, а також науковою підставою для створення музею під відкритим небом „Село готів у Масломенчі”.
Упродовж 25 років досліджень на готському могильнику з II-IV/V ст. н.е. було знайдено 536 поховань. Характерною рисою, яка суттєво вплинула на міжнародний успіх цих досліджень у ЗМІ та у світі науки, були особливі поховальні традиції германського народу готів, що походив зі Скандинавії. Розчленування тіл померлих, одночасне використання інгумації та кремації, звичай ритуального розкопування могил, стали основою для виокремлення в археології «масломенцької групи». Красиві знахідки з цих розкопок стали важливою частиною багатьох польських та європейських музейних виставок. У готських похованнях як правило знаходився посуд, золоті, срібні та бронзові прикраси й елементи одягу, гребені, а також надзвичайно цінні у давні часи вироби зі скла.
У 2002 р., після 25 років безперервних досліджень, розкопки на готському могильнику в Масломенчі офіційно закінчилися. Міжнародний успіх цього місця залишив глибокий слід у наукових та популярно-наукових виданнях, сотнях повідомлень у пресі та радіо, десятках телепередач.
Село готів в Масломенчі було відкрито в травні 2014 р. Це корисне місце для освіти і для розваг. Воно створює простір для живих уроків історії, майстер-класів давнього ремесла, а також археологічних фестивалів під відкритим небом. Тут проводяться також археологічні експерименти, такі як випалювання посуду, приготування їжі, виготовлення та натуральне фарбування тканин з льону, що росте в межах села, а також із вовни овець, які разом з козами й гусками живуть тут.
Z tej więc wyspy Skandii, jak gdyby z kuźni ludów lub raczej z kolebki szczepów, wyruszyli Gotowie ze swoim królem, Imieniem Berig. Pamięć o tym zdarzeniu zachowuje się dotąd. Ziemi, której schodząc z okrętów dotknęli stopami, zaraz nadali miano. Miejsce to bowiem jeszcze dzisiaj nazywa się Gothiskandia
Jordanes, Getica, XXV
Uważani za lud („naród”), byli jednak nieomal od samego początku związkiem różnych plemion, głównie pochodzenia germańskiego. Pierwsze informacje na ich temat zawdzięczamy Grekowi Strabonowi, który znał ich jako Guiones, Gutones. Już w czasach około narodzin Chrystusa wiedziano o ich siedzibach na Pomorzu, o czym świadczy opowieść o buntowniku markomańskim Katualdzie, który przyprowadził z kraju Gotów do Kotliny Czeskiej armię najemników i zburzył stolicę królestwa Marboda (19 r. po Chr.). Wymieniał ich też Tacyt (98 r. po Chr.), a na mapie aleksandryjskiego geografa Ptolemeusza (ok. 160 r. po Chr.) ich siedziby zaznaczono po prawej stronie dolnej Wisły
Dzieło Kasjodora z pierwszej połowy VI w. „Dzieje Gotów” nie zachowało się, znamy tylko jego domniemane streszczenie pióra Jordanesa (połowa VI w.). Wg niego Goci mieli wywodzić się z wyspy Skandia, skąd pod wodzą króla Beriga wyruszyli na kontynent w trzech łodziach. Założyli wtedy Gothiskandię – nową Gocię – Nową Skandię. Stało się to w latach 70-tych pierwszego w. po Chr., a ową „nową ziemię” lokalizuje się dzisiaj w krainie cmentarzysk z kręgami kamiennymi na środkowym Pomorzu
Kilka pokoleń później, za czasów króla Filimera gockie wojsko wraz z rodzinami ruszyło w kierunku południowo wschodnim ku krainie Oium, utożsamianej z obszarem północnego wybrzeża Morza Czarnego w tym z Krymem. W trakcie tej wędrówki, w II wieku n.e. Goci dotarli do Kotliny Hrubieszowskiej, osiedlając się tu na ok. 250-300 lat. Część powędrowała dalej na tereny dzisiejszej Ukrainy, docierając również na Krym.
Goci byli ważnymi aktorami na arenie wydarzeń, biorąc udział nie tylko w licznych bitwach i wojnach, ale także współtworzyli kulturowy obraz Europy przez niemal 500 lat. W 230 r. po raz pierwszy szturmowali Olbię i Tyras; a w 239 r. w walkach z Rzymianami dowodzonymi przez cesarza Gordiana III – zostali odparci. W roku 250 gocki wódz Cniva zdobył Fillipolis, a w tym samym roku Goci wspólnie z Herulami spalili Tanais, najdalej na wschód położone miasto greckie. W 257 r. zaczynają się słynne pirackie rajdy po Morzu Czarnym, Goci zdobywają m.in. Bitynię; w r. 268 wraz z Herulami pustoszą Bałkany, ale zostali zwyciężeni przez cesarza Galiena w bitwie nad rzeką Nestus w Tracji. W 324 roku doznali kolejnej klęski, pod Chrystopolis, z rąk Cesarz Konstantyna Wielkiego; ale 9 sierpnia 378 roku to Wizygoci zwyciężyli Rzymian pod Adrianopolem, a z ich rąk zginął Cesarz Walensa. Około połowy IV w. istniało na terenie dzisiejszej Ukrainy królestwo Gotów pod wodzą Hermanaryka, który w wyniku najazdu Hunów w 376 r. popełnił samobójstwo. Z kolei w dniu 24 sierpnia 410 r. król Wizygotów Alaryk zdobył jako pierwszy barbarzyńca Rzym. W V w. Ostrogoci założyli swoje królestwo na terenie Italii ze stolicą w Rawennie, natomiast Wizygoci mieli dwa królestwa: w Akwitanii ze stolicą w Tuluzie, oraz później w Hiszpanii, ze stolicą w Toledo. Dzieje Gotów w Europie kończą się z wraz upływem VII w.
«З того ж острова Скандзи, немовби з кузні народів чи колиски племен, вирушили готи зі своїм королем на ім’я Беріґ. Пам’ять про цю подію зберігається дотепер. Землю, на котру ступили ногами виходячи з кораблів, зразу же назвали Готіскандза, ця назва зберігається донині.»
Йордан, Гетіка, XXV
Готів вважають народом, одначе майже від самого початку вони були симбіозом різних племен в основній своїй масі германського походження. Перша згадка про них належить грецькому географові Страбонові котрий дав їм назву гуйонес (Guiones), гутонес (Gutones). Приблизно в часі коли народився Ісус Христос, було вже відомо про їхні поселення на території Померанії, про що свідчить повість про маркоманського бунтівника Катуальду, котрий з країни готів привів до Чеської улоговини армію найманців і знищив столицю Марбода (19 р. н.е.). Згадує їх також Тацит (98 р.н.е.), на мапі олександрійського географа Птоломея (приблизно 160 р.н.е.) їхні поселення позначені на правому березі в нижній течії річки Вісли.
Праця Касіодора «Історія Готів», датована першою половиною VI ст., не збереглася, до наших часів дійшов тільки її скорочений варіант в перекладі Йордана (половина VI ст.). На його думку готи походили з острова Скандза, звідки під командуванням короля Беріґа поплили на континент трьома човнами. Тоді заснували Готіскандзу - нову Готію - Нову Скандзу. Ця подія датується 70-ми роками І ст. н.е., а “нова земля” розташована в країні могильників з кам’яними колами на території середнього Помор’я.
Декілька поколінь пізніше, за часів короля готів Філімера готське військо попрямувало в південно-східному напрямку до країни Ойум, ототожненої з територією північного узбережжя Чорного Моря та з Кримом. В процесі постійних переселень готи потрапили на територію Грубешівської улоговини, яку населяли протягом 250-300 років. Частина з них помандрувала далі, на територію сучасної України, вони дійшли навіть до Криму. Готи були важливими гравцями на арені подій, беручи участь не тільки в битвах і війнах, але також у формуванні культурних особливостей в Європі протягом 500 років. В 230 році перший раз штурмували міста Тіру і Ольвію, в 239 році в битвах з римлянами під командуванням імператора Гордіана ІІІ отримали відсіч. В 250 році готський король Книва захопив Філіпополіс, а в тому самому році готи разом з герулами спалили Танаїс, найдальше на схід висунуте грецьке місто. В 257 році починаються відомі піратські рейди на Чорному морі, готи здобувають між іншими Віфінію; в 268 р. спільно з герулами спустошують Балкани, але зазнаєть поразки від війська під командуванням імператора Галієна на річці Нестос у Фракії. В 324 році зазнали наступної поразки в битві при Хризополі від військ Константина Великого; однак 9 серпня 378 р. н.е. візіготи перемогли римлян під Адріанополем, від їхніх то рук загинув імператор Валент. Приблизно в половині ІV ст. на території сучасної України існувало королівство готів під командуванням Германариха, котрий в результаті нападу гунів, покінчив життя самогобством в 376 році. В свою чергу король вестготів Аларіх 24 серпня 410 р. здобув Рим, він вважається першим варваром, якому це вдалося. В V ст. остготи заснували своє королівство на території сучасної Італії зі столицею в Равені, натомість вестготи мали два королівства: в Аквітанії зі столицею в Тулузі, пізніше в Іспанії зі столицею в Толедо. Історія Готів завершується в кінці VII століття н.е.
Na obszarze wsi Masłomęcz odkryto zespół osad i cmentarzysk Gotów z okresu rzymskiego (koniec II w. – koniec IV w. po Chr.), a badania w tej miejscowości dały podstawę dla wyróżnienia „grupy masłomęckiej”.
Najważniejsze są jednak zakończone już wykopaliska (1978-2002) na cmentarzysku na stanowisku 15 (pole Mazurów) założonym na planie rombu z narożnikami skierowanymi ku stronom świata. W jego centrum znajdował się plac wolny od grobów, ze „świętą studnią” i „przechowalnią zwłok”. Groby uszeregowane były po stronie zachodniej na osiach NW-SE, po wschodniej na łukach biegnących z zachodu na północny-wschód. Obiekt był najpewniej niegdyś ogrodzony. U schyłku starożytności (połowa IV w.) na południe od centrum, na zniwelowanych grobach powstał ciałopalny cmentarz warstwowy, na planie koła o średnicy 13 m, ze stojącą w nim małą budowlą słupową. Poniżej niego zidentyfikowano warstwę utworzoną przez rozbite szklane i gliniane naczynia oraz porozrzucane elementy odzieży. Odkryto 536 grobów: w tym cząstkowe, inhumowane, ciałopalne i zwierzęce. Stwierdzono wielokrotne otwieranie mogił w celach rytualnych. Zmarli chowani byli w komorach grobowych, w trumnach kłodowych i skrzyniowych, w rytualnych łodziach oraz bez pojemników. W grobach standardowo znajdowały się naczynia, ozdoby i części stroju oraz grzebienie. Najbardziej znane zabytki to: fibule z kabłąkiem w kształcie kaczek, złota blaszka z wyobrażeniem twarzy mężczyzny, rzymskie puchary szklane, amulet z ludzkiej kości udowej, naszyjnik ze złotym zapięciem. Na cmentarzysku zlokalizowano też pochówki kobiet sarmackich, z charakterystycznymi elementami ich stroju.
Gockie cmentarzyska znane są również z wielu innych miejscowości w Gminie Hrubieszów – m.in. w Gródku, Moroczynie, czy odkryte niedawno w Ślipczu.
В селі Масломенч знайдено комплекс поселень і могильників готів з римської доби (кінець ІІ ст. - кінець IV ст. н.е.), дослідження яких дали підставу для виокремлення «масломенцької групи».
Проте найважливіші є завершені вже польові дослідження (1978-2002) могильника (пам’ятка № 15, поле Мазурів), який мав форму ромба, орієнтованого кутами по сторонах світу. В його центрі знаходився майдан без поховань, зі «святою криницею» та «місцем для зберігання тіл померлих». В західній частині могильника поховання були зорієнтовані по осі NW-SE, в східній частині утворювали дуги, що тягнулися з заходу на північний схід. Ймовірно могильник був колись обгороджений. В половині IV ст. н.е., на південь від центру, на нівельованих гробах з’явився багатошаровий тілопальний могильник, який мав форму кола діаметром 13 м, в центрі якого стояв невеликий будинок стовпової конструкції. Нижче знаходився шар розбитого скляного та глиняного посуду й елементів одягу. Зафіксовано 536 поховань, серед них поховання окремих частин тіла, інгумаційні, кремаційні, а також поховання тварин. Простежується багаторазове ритуальне розкопування могил. Померлих хоронили в поховальних камерах, колодах, скринях, ритуальних човнах, а також без трун. Поховання стандартно супроводжувалися посудом, прикрасами і елементами одягу, а також гребенями. Найбільш відомі знахідки це фібули з корпусом в формі качки, золота пластинка зі зображенням чоловічого лиця, римські скляні келихи, амулет з людської стегнової кістки, намисто з золотою застібкою. На могильнику знайдено поховання сарматок з характерними елементами їхнього одягу.
Готські могильники відомі також в багатьох інших місцях ґміни Грубешів - між іншими в Городку, Морочині, а також недавно відкритий в с. Сліпче.
Osada w Masłomęczu (stanowiska archeologiczne nr 8-9) uważana jest za największą w Kotlinie Hrubieszowskiej, i mogła pełnić funkcję „stolicy” grupy masłomęckiej. Choć przebadana jedynie w niewielkim stopniu, pozwoliła na uzyskanie wielu ważnych informacji oraz naukowych podstaw do budowy poszczególnych obiektów w Wiosce Gotów. Interesujące są także ślady po gockiej osadzie kupieckiej założonej tuż nad Bugiem, odkryte w miejscowości Gródek. Na powierzchni oraz w obrębie wykopów archeologicznych natrafiono na dużą liczbę zabytków, będących rzymskimi importami. Także badania w Hrubieszowie Podgórzu dostarczyły wielu archeologicznych emocji i ważnych informacji o Gotach. Jednym z najważniejszych odkryć były relikty wielkiej chaty, oznaczonej na planie wykopalisk numerem 45. Na jej podstawie wybudowano rekonstrukcję największej z chat w Wiosce Gotów w Masłomęczu.
Поселення в Масломенчі (археологічні пам’ятки № 8-9) вважається найбільшим в Грубешівській улоговині і могло cлужити «столицею» масломенцької групи. Хоча проведені на ньому дослідження мали невеликий обсяг, але дали багато важливої інформації, а також наукові основи для реконструкції окремих об’єктів в Селі готів. Цікавими є також залишки готського торговельного поселення, утворене на березі Західного Бугу в Городку. На поверхні й в межах розкопів було знайдено велику кількість римських імпортів. Також дослідження в Грубешові Подґуже викликали багато археологічних емоцій і принесли багато важливих інформацій про готів. Одним з найважливіших відкриттів були залишки великої хати, яка на плані розкопу позначена номером 45. На їх основі було побудовано реконструкцію найбільшої хати в Селі готів в Масломенчі.
Wielka chata (długi dom) jest rekonstrukcją budynku odkrytego na stanowisku w Hrubieszowie Podgórze. Ma on 21 m długości, 11 szerokości i 7 m wysokości. Zgodnie w pierwowzorem wybudowany jest na osi wschód-zachód z wejściem od strony południowej. Sumikowo-łątkowa konstrukcja ścian uszczelniona jest mchem. Dach przykryty jest grubą, nieprzemakalną, a jednocześnie przepuszczającą dym warstwą trzciny tworzącą strzechę. Szczyt dachu zabezpieczony jest wrzosem i prętami z witek brzozowych, przyciśniętych dębowymi belkami (koziołkami). Chata wybudowana jest niemal bez użycia gwoździ. Do łączenia elementów drewnianych służyły kołeczki dębowe. Budynek dzieli się na dwie części
Część zachodnia, mieszkalna wkopana jest w ziemię w celu uzyskania optymalnej temperatury, latem było w niej przyjemnie chłodno, zimą łatwo było ją ogrzać za pomocą pieca kopułkowego i otwartego paleniska. Dziś nad paleniskiem wisi osłona ze skóry jelenia, która chroni strzechę przed iskrami. W trakcie badań wykopaliskowych, obok wielu innych zabytków, nieomal pośrodku, pod reliktami drewnianej podłogi, natrafiono na skupisko kości owcy, które najprawdopodobniej uznać można za tzw. ofiarę zakładzinową. Powierzchnia użytkowa części mieszkalnej pozwalała na użytkowanie jej przez wielopokoleniową, kilkunastoosobową rodzinę. Równie prawdopodobne jest wykorzystanie przestronnego pomieszczenia do organizowania gremialnych spotkań czy narad.
Część wschodnią budowli stanowiła w całości lekka konstrukcja naziemna wsparta najprawdopodobniej na dziesięciu solidnych słupach. Odkrywane tutaj liczne fragmenty polepy z odciskami cienkich prętów oraz zwęglonych fragmentów belek wskazują na konstrukcję plecionkową ścian, uszczelnioną następnie gliną. Przy narożniku południowo-wschodnim zachowały się ślady odgradzającego go przepierzenia, co może sugerować obecność w tym miejscu zagrody dla bydła lub innej, drobnej rogacizny. Podłogę stanowiło gliniane klepisko. Ślady ognia widoczne na drewnianych elementach konstrukcyjnych wkopanych w ziemię, to przykład znanej od tysiącleci metody konserwacji drewnianych elementów mających kontakt z wilgocią w gruncie
Przez gocką osadę w Masłomęczu, dziś tak jak i w zamierzchłej przeszłości przebiegał trakt skonstruowany z dębowych bali. Nie sposób dziś odtworzyć jak rozbudowana była sieć drogowa, jednak jej istnienie zostało udokumentowane w trakcie badań wykopaliskowych.
Велика хата (довгий дім) є реконструкцією будинку відкритого на пам’ятці Грубешів Подґуже. Її довжина складає 21 м, ширина - 11 м, висота - 7 м. Згідно «прототипу» вона орієнтована зі сходу на захід з входом з південної сторони. Каркасна конструкція стін побудованих «у шули» ущільнювалася мохом. Дах покритий товстим, водостійким, водночас здатним пропускати дим шаром очерету, яким покривали стріху. Вершина даху забезпечена вересом і березовими прутами, притиснутими дубовими балками. Хата майже в цілому побудована без використання цвяхів. Для з’єднання дерев’яних елементів використовувалися дубові кілочки. Будинок поділений на дві частини.
Західна частина, житлова, вкопана в землю для оптимальної температури, влітку була приємно холодною, взимку легко обігрівалась за допомогою купольної печі та відкритого вогнища. Сьогодні над вогнищем висить шкіра оленя, яка захищає стріху від іскор. Під час польових досліджень, разом з багатьма іншими знахідками, майже посередині, під залишками дерев’яної підлоги, знайдено скупчення кісток вівці, яке ймовірно можна вважати будівельною жертвою. Житлова площа цієї частини дозволяла жити в ній родині, яка складалася з кільканадцяти представників декількох поколінь. Рівно ж правдоподібним є використання просторого приміщення для організації колективних зустрічей та нарад.
Східну частину будівлі складала легка наземна конструкція, що спиралася скоріше за все на десять міцних стовпів. Знайдені тут численні фрагменти обмазки з відбитками тонких прутів і обвуглених фрагментів балок вказують, що стіни були плетені з лози і обмазані глиною. Біля південно-східного кута збереглися сліди перегородки, яка його відмежовувала, що може вказувати на кошару для худоби або менших господарських тварин. Підлогою слугувала глиняна долівка. Сліди вогню, які видно на дерев’яних елементах конструкцій, вкопаних в землю, є прикладом віддавна відомого методу консервації деревини, що контактує з вологим ґрунтом.
Через готське село, як сьогодні, так і в давнину, пролягала дорога побудована з дубових колод. Сьогодні неможливо встановити, наскільки розвинута була мережа доріг, проте її існування було доведено під час розкопок.
Najbardziej powszechnym, najczęściej spotykanym podczas prac wykopaliskowych śladem po obecności dawnych mieszkańców Kotliny Hrubieszowskiej, są fragmenty naczyń glinianych. Na ich podstawie zrekonstruowane zostały najbardziej charakterystyczne formy naczyń: czarki, miski, kubki z uchem. Używane były na co dzień do przygotowywania i przechowywania żywności. Wkładano je także do grobów jako wyposażenie na drogę w zaświaty. Różnorodność form, ornamentów i technologii wykonania i wypału doskonale pokazuje wysoki poziom umiejętności dawnych garncarzy. Zdarzają się jednak również naczynia gorszej jakości, niedopracowane pod względem kształtu i zdobnictwa, słabo wypalone. Takie mogą świadczyć o mniejszej staranności pracy wybranych warsztatów lub o celowym działaniu, polegającym na wytwarzaniu technologicznie gorszych naczyń wyłącznie do celów pogrzebowych.
Konstrukcja chaty garncarza opiera się na masywnych pionowych, dębowych pniach. Ściany wyplecione są z prętów wiklinowych i obrzucone są gliną z domieszką sieczki słomianej. Podłoga w formie klepiska, również wykonana jest z gliny. Konstrukcja dachu z belek sosnowych przykryta jest strzechą z trzciny. Schody wykonane z jednego pnia sosny prowadzą na górną kondygnację, która znacznie zwiększała przestrzeń użytkową budynku.
Доказом присутності давніх жителів Грубешівської улоговини, який найчастіше зустрічається під час розкопок, є фрагменти глиняного посуду. На їх основі реконструйовано найбільш характеристичні форми посуду: чашки, миски, кухлики з вухом. Ними користувалися щоденно для приготування та зберігання їжі. Ними користувалися щоденно для приготування та зберігання їжі. Їх також вкладали в могили як спорядження в дорогу у потойбічний світ. Різноманіття форм, орнаментів та технології виконання й випалу досконало вказує на високий рівень майстерності давніх гончарів. Трапляється також посуд менш якісний, з недоробленими формами й орнаментами, слабкого випалу. Це може засвідчувати менш старанну роботу деяких майстерень або вказувати на навмисне виробництво посуду гіршої якості, виключно для поховань.
Конструкція хати гончаря спирається на масивні, вертикальні, дубові стовбури. Стіни виплетені з лози і обмазані глиною з домішкою полови. Підлога зроблена у вигляді глиняної долівки. Дахова конструкція з соснових балок накрита очеретяною стріхою. Сходи зроблені з одного стовбура сосни ведуть на перший поверх, який значно збільшує корисну площу будинку.
Badania archeologiczne osad germańskich plemion, w tym Gotów, dostarczyły wielu informacji na temat dawnej kuchni.
Na podstawie ilości i rodzaju kości zwierzęcych, a także analiz szczątków roślinnych na powierzchni naczyń, wiadomo że na gockich stołach gościła wołowina, wieprzowina, dziczyzna, drób i ryby. Nie brakowało również przetworów z mleka.
Ziarna zbóż spożywane w postaci kaszy lub mąki. Powszechnie znany był jęczmień, pszenica płaskórka, żyto i proso. Rozbijane były w drewnianych stępach-moździerzach oraz rozcierane na kamiennych żarnach. Przygotowywano z nich proste pożywienie, tzw. bryję – rodzaj gęstej zupy lub zacierki. Mąka w równym stopniu była składnikiem kwaśnych zup jak i podstawowym składnikiem do wypieku podpłomyków, czyli cienkich placków pieczonych na kamieniu. Możliwe również, że wypiekano chleb na zakwasie z mąki pszennej lub żytniej. Z pewnością na germańskim stole można było znaleźć potrawy z roślin strączkowych (groch, bób), owoce, orzechy, także różnego rodzaju zieleninę, świeżą lub w postaci kiszonki. Powszechne wykorzystanie jęczmienia to również produkcja sfermentowanego napoju, zbliżonego do piwa.
Powszechna hodowla bydła pozwalała na przygotowanie posiłków mięsnych, przede wszystkim długo gotowanych lub duszonych wywarów i potraw mięsno-warzywnych. Mięso było również suszone, wędzone lub przechowywane w soli. Do magazynowania pożywienia, głównie zapasów mięsa wykorzystywano jamy zasobowe wykopane w ziemi. Ziarna zbóż i inne płody rolne gromadzone były w niewielkich drewnianych spichlerzach lub budynkach interpretowanych jako stodoły. Z kolei z mleka wyrabiano masło i sery.
Ważnym elementem gospodarki mogło być także warzelnictwo soli, która podobnie jak wiele do dziś znanych i używanych przypraw, stanowiła istotny element w każdej kuchni.
Археологічне дослідження поселень германських племен, в тому числі готів дали можливість отримати інформацію про їхню давню кухню. Дану інформацію вдалося відтворити з допомогою аналізу кісток тварин та залишків рослин на поверхні посуду, відомо, що на готичних столах були присутні яловичина, свинина, оленина, м'ясо птиці і риби. Були й молочні продукти.
Зерна злаків вживали у вигляді крупи або борошна. Поширені були ячмінь, пшениця, полба, жито і просо. Їх подрібнювали в дерев'яних ступах і розтирали на кам'яних жорнах. З них готували просту їжу, круп'яну юшку (т. зв bryja) – різновид густого супу або стиранки. Борошно в рівній мірі було складовою кислих супів і основним інгредієнтом для випікання коржів (перепічок), тобто тонких млинців, які пекли на камені. Можливо також, що хліб випікали на заквасці з пшеничного чи житнього борошна. Звичайно, на столі германців можна було побачити страви з рослин родини бобових (горох, біб), фруктів, горіхів, а також різних видів зелені, свіжих або квашених овочів. Поширеним було використання ячменю для виробництва ферментованого напою, схожого на пиво.
Широке розведення великої рогатої худоби дозволило готувати м'ясні страви, особливо ті, які довго варилися або бульйони з тушкованого м’яса, страви з м'яса і овочів. М'ясо також сушили, коптили або зберігали в солі. Продукти харчування, в основному м’ясо, зберігали у викопаних в землі ямах. Зерно і інший врожай сільськогосподарських культур зберігали в невеликих дерев'яних зерносховищах або будівлях, на зразок стодоли. З молока виготовляли масло і сир.
Важливим елементом господарства могло бути також варіння солі, яка, як багато інших донині відомих приправ, була важливою складовою в кожній кухні.
Pewne jest, że Goci na co dzień zajmowali się przede wszystkim rolnictwem, hodowlą oraz różnymi rzemiosłami czy handlem. Nie ulega jednak wątpliwości, że musiała też istnieć zorganizowana formacja wojskowa. Barbarzyńscy wojowie w obliczu zagrożenia lub w ramach zaplanowanych działań militarnych i terytorialnych podbojów, korzystali z różnego wyposażenia. Najbardziej powszechne a zarazem najłatwiejsze do wykonania w warsztatach dawnych kowali, były groty włóczni i oszczepów, długie noże czy topory. Gocki wojownik, podobnie jak wojowie innych plemion w okresie rzymskim, używał również drewnianej tarczy. Wykonane z dopasowanych do siebie deseczek drewnianych, miały kształt okrągły, owalny lub wieloboczny. Środkowa, metalowa część tarczy zwana umbem, to specjalnie uformowania kopułka chroniąca dłoń wojownika w trakcie walki. Połączona była żelaznymi nitami z żelaznym lub drewnianym imaczem (czyli uchwytem do trzymania tarczy). Wedle źródeł pisanych tarcze barbarzyńców były ozdabiane. Konkretne barwy i naniesione na ich powierzchni symbole, mogły świadczyć o przynależności do danego plemienia lub oddziału. Wyżsi rangą, bogatsi oficerowie, a także wojownicy konni posługiwali się również mieczami. Te, sprowadzane były z terenów Imperium Rzymskiego, gdzie funkcjonowały wysoko wyspecjalizowane i cenione warsztaty zaopatrujące również armię rzymską.
Mniej popularne wydają się być łuki. Korzystano z nich głównie podczas polowań na dziką zwierzynę. Zdobycie skór, mięsa i poroża stanowiło ważne zajęcie w życiu codziennym.
Можна впевнено сказати, що готи звичайно займалися передусім хліборобством, а також різними видами ремесла й торгівлею. Однак не має сумнівів, що існувало також організоване військове формування. Варварські воїни під час загрози, а також в планових мілітарних і територіальних завоюваннях, користувалися різним обладнанням. Найбільш поширеними, і водночас найпростішими для виготовлення в майстернях давніх ковалів, були гроти списів і дротиків, довгі ножі та топори. Готський воїн, так само як воїни інших племен в римський період, користувався дерев’яним щитом. Виготовлені зі з’єднаних дощечок, мали круглу, овальну або багатокутну форми. Центральна, металева частина щита - умбон - це спеціально сформований купол, який захищав долоню воїна під час боротьби. Він приєднувався залізними заклепками до залізного або дерев’яного руків’я. Згідно писемних джерел щити варварів були орнаментовані. Окреслені кольори та символи на поверхні могли свідчити про приналежність до даного племені або відділу. Вищі за рангом, багатші офіцери, а також кіннота, користувалися ще й мечами. Їх імпортували з території Римської імперії, де функціонували високоспеціалізовані і славнозвісні майстерні, які забезпечували також римську армію.
Луки скоріше за все були менш популярними. Ними послуговувалися в основному під час полювання на диких тварин. Здобування шкір, м’яса та рогів було важливим заняттям у повсякденному житті.
Goci nie zajmowali się wyłącznie pracą i rzemiosłem wojennym. W wolnym czasie gromadzili się przy ogniskach lub w karczmach, w których bez wątpienia przy śpiewach i muzyce raczyli się miodem syconym lub piwem jęczmiennym pitym z glinianych pucharków. Najbogatsi mogli sobie pozwolić na korzystanie z naczyń szklanych lub rogów do picia ozdobionych okuciami z brązu lub srebra. Puchar ciężkiego i aromatycznego rzymskiego wina importowanego z dalekiego południa to oznaka dobrego smaku, ale i prestiżu. Czas wolny wypełniały nie tylko rozmowy, ale także liczne gry, do których używano kości i pionków wykonanych ze szkła, gliny lub kamieni. Nawet dziś możliwe są rozgrywki według zasad znanych od niemal dwóch tysięcy lat.
Готи не займалися виключно роботою і військовою справою. У вільний час вони збиралися біля вогнищ або в корчмах, де безсумнівно з музикою та співом насолоджувалися питним медом або ячмінним пивом, які пили з глиняних кубків. Найбагатші могли собі дозволити користуватися скляним посудом або рогами, окутими бронзою або сріблом. Кухоль міцного і ароматного римського вина, імпортованого з далекого півдня був ознакою доброго смаку, а також престижу. У вільний час не тільки спілкувалися, але й грали в численні ігри, в яких використовували гральні кістки й пішаки, зроблені зі скла, глини, каменю. Навіть сьогодні можна грати в ігри за правилами, відомими більше двох тисяч років.
Pracownie kowalskie zaopatrywały mieszkańców wioski w podstawowe wyroby z żelaza, takie jak noże, narzędzia rolnicze (m.in. radlice, okucia łopat), narzędzia do obróbki drewna, a także kowadła, pilniki, młotki, siekiery, szczypce, kleszcze i wiele innych. Doświadczony rzemieślnik mógł się również podjąć wykonania elementów uzbrojenia, grotów włóczni i oszczepów czy okuć do tarczy. W niewielkim otwartym palenisku, opalanym węglem drzewnym, wyposażonym w skórzany workowaty miech, możliwe było uzyskanie wysokiej temperatury, dzięki której żelazo stawało się plastyczne. Gotowy, uformowany przedmiot hartowany był poprzez zanurzenie w zimnej wodzie, a następnie wykańczany (szlifowany, ostrzony, oprawiany w rękojeść) w zależności od swojego przeznaczenia. Dzięki odkryciom narzędzi używanych w pracowniach kowalskich plemion germańskich w okresie rzymskim, możliwe było skompletowanie pełnego wyposażenia stanowiska pracy.
Ковальські майстерні забезпечували мешканців села основними предметами з заліза, такими як ножі, землеробські знаряддя (між іншими лемеші, окуття лопат), знаряддя для обробки дерева, а також ковадла, напилки, молотки, сокири, щипці, кліщі і багато інших. Досвідчений ремісник міг наважитися виготовити елементи зброї, гроти списів та дротів або ж окуття щитів. На невеликому, відкритому вогнищі, яке опалювалося деревним вугіллям й було обладнане шкіряним міхом, можна було отримати високу температуру, в якій залізо ставало пластичним. Готовий, формований предмет гартували, занурюючи в холодну воду, а потім обробляли (шліфували, загострювали, прикріплювали рукоятку) залежно від його призначення. Завдяки знахідкам знарядь, якими в ковальських майстернях користувалися германські племена в римський період, можливо було відтворити повний набір ковальських інструментів.
Z produkcją żelaza na szeroką skalę łączone są przede wszystkim plemiona Wandalów, utożsamiane częściowo z kulturą przeworską. Niewiele jak dotąd wiadomo na temat starożytnego hutnictwa wśród Gotów w Kotlinie Hrubieszowskiej, wobec czego nie można stwierdzić, czy byli pod tym względem samowystarczalni, czy może kupowali surowiec gotowy do dalszej obróbki.
Podstawowym surowcem do produkcji dymarskiej jest w tym przypadku ruda żelaza. Przed wytopem rudę poddawano różnym zabiegom mającym na celu wyeliminowanie z niej zbędnych domieszek i wstępne przygotowanie do redukcji. Podstawową czynnością było wyprażenie w wysokiej temperaturze, a następnie rozdrobnienie większych brył surowca. Podstawowym paliwem w procesie dymarskim był węgiel drzewny. Otrzymywano go poprzez powolne zwęglanie drewna przy ograniczonym dostępie powietrza, w obiektach zwanych mielerzami. Były to stosy odpowiednio ułożonego drewna, które obkładano darnią i obsypywano ziemią.
Wytop żelaza prowadzony był w obiektach określanych w literaturze archeologicznej jako piece dymarskie typu kotlinkowego. Piece tego typu znane są z terenów Europy Środkowej i Wschodniej, a ich upowszechnienie wiąże się z ludami germańskimi oraz wschodnimi plemionami celtyckimi. Piec składał się z dwóch zasadniczych części, dolnej zwanej kotlinką i górnej nazywanej szybem. Kotlinka była jamą wykopaną w ziemi, najczęściej o średnicy ok. 40-45 cm i głębokości nie przekraczającej z reguły 50 cm. Jej głównym zadaniem było magazynowanie żużla spływającego ze strefy redukcji. Bezpośrednio nad kotlinką budowano szyb, czyli naziemną część pieca. Konstrukcja powstawała z regularnych glinianych bloczków-cegieł wzmocnionych gliną z drobno pociętą słomianą sieczką. Do pieca ładowano wsad rudy i węgla drzewnego. Dzięki pompowanemu przez miechy powietrzu, w piecach uzyskiwano temperaturę ok 1250-1300 stopni. Szacuje się, że w trwającym dobę procesie do uzyskania ważącej 20 łupki żelaznej potrzeba było około 200 kg rudy i 250-300 kg węgla drzewnego.
Charakterystyczne smukłe gliniane kominy dymarskie były konstrukcją jednorazową. Pozyskanie żelaza z pieca wymagało ich całkowitego wyburzenia.
З широкомасштабною металургією заліза дослідники поєднують передусім племена вандалів, яких частково ототожнюють з пшеворською культурою. Небагато досі відомо про давню металургію в готів в Грубешівській улоговині, так що не можна стверджувати, чи були вони самодостатні, чи купували сировину здатну для подальшої обробки.
Основною сировиною для сиродутного процесу є залізна руда. Перед виплавкою руда піддавалася різним процедурам з ціллю елімінувати зайві домішки і попередньо підготувати її до відновлення. Головний процес полягав на випалюванні в високій температурі, а потім подрібнення більших кусків сировини. Основним пальним в сиродутному процесі було деревне вугілля. Його отримують шляхом повільного купчастого випалення деревини при обмеженому доступі повітря. Деревину укладали відповідним чином, накривали дерном і обсипали землею.
Виплавка заліза проводилася в об'єктах, які в археологічних публікаціях зустрічаються під назвою сиродутного горна кельтського зразка. Такі печі відомі з території Центральної та Східної Європи, їх поширення пов’язують з германськими й східними кельтськими племенами. Горно складалося з двох основних частин - нижньої, що називалася котлованом і верхньої - шахти. Котлован це була проста яма в землі, частіше всього діаметром 40-45 см і глибиною не більше 50 см. Її основна функція полягала на зберіганні шлаку, що спливав із зони відновлення. Безпосередньо над котлованом будували шахти, тобто верхню частину горна. Конструкція будувалася з регулярних глиняних блоків - цеглин, зміцнених глиною з домішкою полови. До горна вантажили руду та деревне вугілля. Завдяки міхам, які качали повітря, в горнах отримували температуру приблизно 1250-1300 градусів. Дослідники оцінюють, що було потрібно близько 200 кг руди й 250-300 кг деревного вугілля, щоб за добу отримати 20 кг губчастого заліза.
Характеристичні тонкі глиняні димарі можна було використати тільки один раз. Для витягання губчастого заліза треба було цілком розвалити горн.
Zdumiewająca, liczona w tysiącach sztuk, ilość denarów rzymskich odkrywanych na obszarze Kotliny Hrubieszowskiej, pozwala wnioskować, że dla Gotów był to regularny środek płatniczy. Srebrne monety wybijane w rzymskich mennicach trafiały do świata barbarzyńców w drodze wymiany handlowej, ale także jako łupy wojenne czy trybut uzgodniony po zakończeniu działań militarnych. Używane na co dzień, przenoszone były w sakiewkach, glinianych naczyniach czy drewnianych szkatułkach. Przekazywane były z rąk do rąk nawet przez okres kilkuset lat. Przykładem mogą być choćby denary wybite w czasach cesarza Wespazjana w 75 roku n.e., a które trafiły do ziemi prawdopodobnie dopiero pod koniec IV w. wchodząc w skład liczącego ponad pięć kilogramów skarbu niemal 1800 monet odkrytych w Cichobórzu kilka kilometrów od Masłomęcza. Denary, ale także inne nominały jak sesterce czy antoniniany, znajdowane są na wielu gockich osadach w regionie. Srebrne rzymskie monety po przetopieniu stanowiły również surowiec do wyrobu gockiej biżuterii, a wybrane przewiercone egzemplarze od razu stawały się ozdobą lub amuletem noszonym na szyi.
Za istnieniem w grupie masłomęckiej normalnego obiegu pieniądza świadczą jeszcze inne znaleziska – oficjalne fałszerstwa rzymskich monet, tzw. denarii subaerati. Oszczędzając srebro, wybijano monety w ten sposób, że miedziany rdzeń okładano cieniutką folią ze srebra lub złota i całość zespajano uderzeniem stempla. Taki pieniądz stanowił znaczący procent znalezisk. Znane są również odlewane kopie denarów o niskiej zawartości srebra. Ciekawą kategorią monet są także gockie naśladownictwa denarów rzymskich, wybijane matrycami (często bardzo zmienionymi względem pierwowzorów) wykonanymi przez Gotów na krążkach uzyskanych z oryginalnego surowca. Potwierdzeniem takiego procederu może być gliniany dozownik, forma odlewnicza do uzyskiwania jednakowych porcji metalu, odkryta w Gródku. Gockie mennictwo zapoczątkowane zostało w drugiej połowie III w. n.e.
Дивовижна кількість римських денаріїв, котрих тисячами виявлено в районі Грубешівської улоговини, дозволяє зробити висновок, що для готів це був регулярний платіжний засіб. Срібні монети, карбовані на римських монетних дворах, потрапляли до варварського світу завдяки торгівлі, а також як воєнна здобич чи данина, узгоджена після закінчення військових операцій. Монетами користувалися щоденно, їх носили в мішечках, глиняних посудинах або дерев’яних скриньках. Вони переходили з рук у руки протягом кількохсот років. Прикладом можуть бути денарії часів імператора Веспасіана, карбовані в 75 році н.е., котрі потрапили в землю ймовірно тільки під кінець IV ст., як складова 5-ти кілограмового скарбу кількістю майже 1800 монет виявлених в с. Ціхобуж (Cichobórz) кілька кілометрів від Масломенча. Денарії, також інші номінали як сестерції, антонініани, також виявлені на поселеннях готів на території регіону. Срібні римські монети виконували роль сировини для виготовлення готами біжутерії, а окремі екземпляри з просвердленим отвором відразу використовувалися як прикраси або амулети, які носили на шиї.
В масломенцькій групі крім традиційного обігу грошей, зустрічаються докази фальшування римських монет, так звані субератні денарії. Економлячи срібло, монети карбувалися методом накладання на мідну основу тонкого шару срібла або золота, потім це скріплювали між собою, вдаряючи штампом. Такі гроші становили значний процент знахідок. Відомі також литі копії денаріїв з низьким вмістом срібла.
Цікавою категорією монет є готські імітації римських денаріїв, що карбувалися матрицями (часто дуже зміненими порівняно з оригіналами), які виготовлялися готами на круглих заготовках отриманих з сировини, з якої були зроблені оригінали. Підтвердженням такої процедури може бути знайдена у Городку глиняна форма для отримання однакових порцій металу. Карбування готами монет було започатковано у другій половині III століття нашої ери.
W trakcie badań wykopaliskowych na gockim cmentarzysku w Masłomęczu, ale także na innych stanowiskach archeologicznych w Kotlinie Hrubieszowskiej, odkryto zdumiewającą ilość biżuterii wykonanej ze szkła. Podobnie zresztą sytuacja wyglądała na całym obszarze zamieszkiwanym przez Gotów, od Pomorza aż po Krym.
Precyzyjnie wykonane paciorki, wielobarwne, często bardzo skomplikowane pod względem zrobienia, stanowiły wyjątkowo pożądany element gockiego stroju, świadczący o bogactwie i statusie społecznym ich posiadacza. Produkowane na dalekim południu, w pracowniach szklarskich przede wszystkim nad Morzem Czarnym, trafiały w drodze wymiany handlowej na tereny Barbaricum. Kolie, liczące od kilku do nawet kilkuset paciorków szklanych, ale również i bursztynowych, składane były do grobu jako wyposażenie wraz z biżuterią wykonywaną z brązu, srebra czy złota.
Z terenu Lubelszczyzny znanych jest kilka tysięcy sztuk paciorków szklanych traktowanych jako importy rzymskie, ale niewykluczone, że na niewielką skalę, podejmowano próby wykonywania ich również lokalnie.
Na obrzeżu gockiej osady w Gródku nad Bugiem natrafiono być może na zniszczoną pracownię szklarską. Byłby to najdalej na północy udokumentowany ślad umiejętności wytwarzania szkła w okresie rzymskim. Wszystko wskazuje na to, że umiano wytwarzać półprzezroczyste szkło sodowe. Mało prawdopodobnym jest, aby umiano robić szklane naczynia, a lokalna produkcja ograniczała się do bardzo prostych wzorów szklanych paciorków.
Odkrycie to jest interesujące również z racji podobnego, dokonanego dużo wcześniej w miejscowości Komariv nad górnym Dniestrem, gdzie natrafiono na prawdziwą, świetnie zorganizowaną hutę szkła, którą postawili tam najpewniej Grecy. Czy to właśnie od nich mieszkańcy Kotliny Hrubieszowskiej nauczyli się wytwarzać szkło? Pozostaje na razie tajemnicą.
Під час польових досліджень готського могильника в Масломенчі, а також інших археологічних пам’яток у Грубешівській улоговині, знайдено приголомшливу кількість скляних прикрас. Схожу картину можна побачити на цілій території, на якій проживали готи - від Помор'я аж до Криму. Старанно виготовлені бусинки, різнокольорові, часто оздоблені складним орнаментом, були особливо бажаним елементом готського одягу, який вказував на багатство і соціальний статус власника. Виготовлені далеко на півдні, перед усім в скловарних майстернях на Чорному морі, потрапляли шляхом торгівлі на терени Барбарікуму. Намиста, які налічували від кількох до кількохсот скляних а також бурштинових бусин, вкладали в могилу як поховальні дари разом з прикрасами з бронзи, срібла чи золота.
З території Люблінської землі походить декілька тисяч скляних бусин, яких вважають римськими імпортами, однак не можна виключити, що були й місцеві спроби виготовляти бусини в невеликих кількостях.
На краю готського поселення в Городку над Бугом дослідники знайшли ймовірно знищену скловарну майстерню. Можливо це найпівнічніший задокументований слід скловарення в римський період. Все вказує на те, що готи вміли отримувати напівпрозоре натрієве скло. Мало правдоподібно, що вони вміли виготовляти скляний посуд, радше місцева продукція обмежувалася скляними бусинами простих зразків.
Це відкриття цікаве в контексті схожої, знайденої набагато раніше в Комарові на Дністрі пам’ятки, де археологи натрапили на справжню гуту, яку збудували там ймовірно греки. Залишається таємницею, чи то саме від них мешканці Грубешівської улоговини навчилися виготовляти скло.
Wyroby z bursztynu, wszelkiego rodzaju paciorki, zawieszki czy amulety, stanowiły ważny element gockiej biżuterii. Różnorodność kształtów i ornamentów świadczy o istnieniu wyspecjalizowanych pracowni, w których cenny surowiec znad Morza Bałtyckiego przerabiany był na wyroby pożądane nie tylko przez germańskie plemiona. Bursztyn był bardzo ważnym towarem wymiany handlowej pomiędzy światem barbarzyńców i Imperium Rzymskim. Kontrola nad szlakami, którymi był dystrybuowany, gwarantowała stały dostęp do rzymskiego srebra i innych luksusowych towarów.
Wyjątkowym odkryciem na Lubelszczyźnie jest skarb bursztynu z Basonii (pow. opolski), który należy do największych znanych dotąd znalezisk z gotowymi wyrobami bursztynowymi. Składa się z paciorków oraz surowca bursztynowego. Około połowy V wieku n.e. dostał się w okolice Basonii, zapewne w czasie transportu Wisłą znad Bałtyku. Dokładne miejsce jego odkrycia nie jest znane, zostało dokonane przypadkowo w 1914 roku, a opisane w literaturze dopiero po 23 latach. Według relacji znalazców skarb miał zawierać około 300 kg brył surowca bursztynowego i około 30 kg gotowych paciorków. Obecnie w zbiorach Działu Archeologii Muzeum Narodowego w Lublinie znajdują się 253 paciorki bursztynowe, 11 brył surowca i kilkanaście fragmentów paciorków.
До виробів з бурштину відносимо різного роду бусини, підвіски чи амулети, які були важливими елементами біжутерії в готів. Різноманітність форм та орнаменту доводить існування майстерень, де цінну сировину з узбережжя Балтійського моря використовували для виготовлення прикрас, котрі приваблювали не тільки германські племена. Бурштин в ті часи був важливим товаром обмінної торгівлі між варварським світом і Римською імперією. Контроль над торговельними шляхами, якими його постачали, гарантував доступ до римського срібла та інших товарів розкоші.
Винятковим відкриттям на Любельщині є скарб з Басоні (опольський повіт), який належить до найбільш знаних дотепер знахідок з готовими бурштиновими виробами. Складовою скарбу є бусини і сировина з бурштину. Приблизно в половині V ст. н.е. він потрапив в околицю Басоні під час перевезення по річці Вісла з узбережжя Балтійського моря. Точного місця виявлення скарбу не встановлено, випадково знайденого його в 1914 році, а описано в літературі через 23 роки. Згідно інформації осіб, котрі натрапили на скарб, він мав важити 30 кг і складався зі шматків бурштину та готових бусин. На даний момент в Національному музеї у Любліні в відділі археології знаходиться 253 бусини з бурштину, 11 шматків необробленого бурштину і кільканадцять фрагментів бусин.
Setki grzebieni odkrywanych w gockich grobach świadczą nie tylko o fryzjerskiej wyobraźni, ale również o higienie głowy. Nieomal w każdym pochówku znajdowano grzebień. Ich trwałość, z racji chociażby delikatnych zębów jest ograniczona, stąd należało się spodziewać istnienia zorganizowanej, wręcz masowej produkcji. Na relikty wytwarzającego je warsztatu natrafiono na osadzie w Hrubieszowie Podgórzu. Do rąk archeologów trafiło pocięte na kawałki poroże jeleni oraz półfabrykaty różnych przedmiotów, w tym okładzin uchwytów grzebieni. Najprawdopodobniej produktami ubocznymi takich warsztatów były amulety kościane, okładziny noży, czy też kostki do gry. Różnorodność i zmienność kształtów grzebieni pozwala na ich precyzyjne datowanie. Wybrane egzemplarze były ornamentowane, a w jednym przypadku, w pustej przestrzeni w uchwycie umieszczono drobny kamyk, dzięki czemu grzebień pełnił dodatkowo funkcję grzechotki.
Сотні гребенів знайдених в готських похованнях засвідчують не тільки перукарське мистецтво, але також дбайливість за гігієну голови. Майже в кожному похованні знайдено гребінь. Їхня витривалість дуже обмежена, хоча б з огляду на крихкі зубці, таким чином можна припустити існування організованої, масової продукції. На поселенні в Грубешові Подґуже археологи знайшли залишки майстерні з виготовлення гребенів . До їхніх рук потрапили порізані на куски роги оленів, а також напівфабрикати різних предметів, в тому числі накладок на спинки гребенів. Скоріше за все субпродуктами діяльності таких майстерень були кістяні обереги, накладки на руків’я ножів, а також гральні кісточки. Різноманітність і мінливість форм гребенів дозволяє створити їх точну хронологію. Деякі гребені були орнаментовані, в одному випадку в порожнину в спинці було вкладено маленький камінець, завдяки чому гребінь був додатково брязкальцем.
W kilku masłomęckich grobach natrafiono na niezwykłe w swojej formie ozdoby. Są to fibule (spinające szaty zapięcia działające na zasadzie agrafki) wykonane ze stopu miedzi, których kabłąk (korpus) wyobraża płynącą kaczkę. Datowane są na początek III w. n.e. Na terytorium grupy masłomęckiej jest największa koncentracja tego typu znalezisk (5 egzemplarzy), w odniesieniu do całego terytorium Barbaricum. Nieomal za miedzą, w miejscowości Ostróżek Wielki koło Łucka na Wołyniu, natrafiono jeszcze przed wojną na parę tak samo wykonanych zapinek, a najdalej na północ wysunięte znalezisko pochodzi z wielbarskiego (czyli również gockiego) cmentarzyska w miejscowości Pietrawiczi, po białoruskiej stronie Bugu. Niełatwe jest ustalenie genezy wzoru tych zapinek. Jest wielce prawdopodobnym, że inspiracja przyszła od strony Sarmatów. Jest to tym bardziej możliwe, że to właśnie z ich terytorium znane są starsze znaleziska wyobrażeń kaczek, odnotowane aż na przedpolu Kaukazu. Nieomal identyczne, jak te masłomęckie, fibule znaleziono też u sarmackich Jazygów na terenie Wielkiej Niziny Węgierskiej. Nie można jednak wykluczyć wpływu na powstanie tego interesującego wyrobu warsztatów prowincjonalnorzymskich. W różnych miejscach Imperium noszono równie chętnie zapinki w kształcie kaczek, tylko o nieco zmienionej konstrukcji, jak w przypadku tej, będące najnowszym znaleziskiem z okolic Grabowca
В декількох масломенцьких похованнях знайдено прикраси незвичайної форми. Це фібули (застібки для одягу, які працюють за принципом англійської шпильки), зроблені зі сплаву міді, яких корпус представляє плаваючу качку. Вони датовані початком III ст. н.е. На території масломенцької групи виявлено найбільше скупчення знахідок того типу (5 штук) у порівнянні з цілим Барбарікумом. Неподалік, в с. Великий Острожок біля Луцька ще до ІІ світової війни знайдено пару так само виготовлених фібул, а найпівнічнішим місцезнаходженням є вельбарський (тобто готський) могильник у с. Петровичі (Корм'янський район) на білоруській стороні Західного Бугу. Складно встановити походження того типу фібул. Дуже правдоподібно, що інспірація прийшла від сарматів. Тим більше, що саме з їхньої території відомі знахідки старших представлень качок, зафіксовані аж під Кавказом. Фібули майже ідентичні з масломенцькими знайдено також в сарматських язигів на території Великого Альфельду. Не можна виключити також впливу провінційно-римських майстерень на виникнення того цікавого типу фібул. В різних місцях Римської імперії залюбки носили фібули в формі качок, але трохи іншої конструкції, подібних найновішій знахідці з околиць Грабовця.
Wśród wyrobów garncarskich na szczególną uwagę zasługują niewielkie czarki, których kształt nawiązuje do naczyń szklanych. Charakterystyczna forma, sposób ornamentowania poprzez odciśniecie na powierzchni naczynia sprężyny będącej elementem konstrukcyjnym używanych na co dzień zapinek, to jeden z wielu przykładów pomysłowości gockich rzemieślników. Być może z racji ograniczonego dostępu do importowanych z Imperium Rzymskiego towarów luksusowych, decydowano się na wykonanie glinianych naśladownictw form szklanych używanych tylko przez najbogatszych mieszkańców gockich osad. Tym sposobem powstawały również pucharki, które jedynie nawiązywały wyglądem do pucharów ze szkła.
Серед гончарних виробів особливої уваги заслуговують невеликі кубки, яких форма нагадує скляний посуд. Характрна форма, спосіб оздоблення шляхом відтискання на поверхні посудини пружин, які були частиною фібул щоденного використання, це один з багатьох прикладів винахідливості готських ремісників. Мабуть через обмежений доступ до імпортованих з Римської імперії предметів розкоші, виготовляли глиняні імітації скляного посуду, яким користувалися тільки найбагатші мешканці готських поселень. Таким способом виробляли також кубки, які лише формою нагадували кубки зі скла.
Jednym z interesujących znalezisk w grobach gockich kobiet są niewielkie wisiorki, mierzące niekiedy zaledwie kilka milimetrów wysokości, kształtem przypominające miniaturowe wiaderka. Precyzyjnie wykonane z brązu lub srebra, czasem starannie ornamentowane, długo skrywały tajemnicę swojej funkcji. Dopiero kiedy w znalezionych w grobie nr 146 w Gródku nad Bugiem wisiorkach udało się uzyskać drobiny ich zapełnienia, można było pokusić się o laboratoryjne rozstrzygnięcie. W pojemniczkach znajdowały się kiedyś kompozycje zapachowe, porównywalne do dzisiejszych perfum. Jeszcze ciekawsze było to, że umieszczano je na podłożu świńskiego tłuszczu, tak jak czyni się to i dzisiaj. Już wtedy wiedziano, że jest on wprost idealnym „nośnikiem” zapachu
Tak więc już przynajmniej w pierwszej połowie IV w. n.e. gockie kobiety roztaczały wokół nie tylko walory wzrokowe ale i prawdziwe chmury zapachu. Do momentu tego odkrycia sądzono, że instytucje perfumeryjne nie wykroczyły poza granicę Cesarstwa Rzymskiego.
Одним типом цікавих знахідок з поховань готських жінок є невеликі підвіски, яких розмір іноді не перевищує декількох міліметрів, формою нагадують мініатюрні відерця. Якісно виготовлені з бронзи або срібла, іноді старанно орнаментовані, довго приховували таємницю свого призначення. Тільки коли зі знайдених в похованні № 146 в Городку над Бугом підвісок вдалося отримати частинки їхнього заповнення, можна було спокуситися на лабораторне вирішення цієї загадки. Вони вміщували ароматичні речовини, яких можна порівняти з сучасними парфумами. Ще цікавішим був факт, що їх змішували зі свинячим жиром, так як роблять це сьогодні. Вже тоді знали, що він є ідеальним «носієм» запаху. Таким чином вже в першій половині IV половині н.е. готські жінки приваблювали не тільки зовнішнім виглядом, але й запахом парфумів. Раніше вважалося, що виробництво парфумів не виходило за межі Римської імперії.
Płynący z północy bursztyn miał swój ekwiwalent w wielu wytworach luksusowego rzemiosła. Do tych najbardziej pożądanych należały wyroby szklane, a wykonane z niego naczynia były symbolem wysokiego statusu społecznego i dokumentem luksusu. W tutejszych grobach znajdowano całe zestawy szklanych pucharów, należące zapewne do najbogatszych przedstawicieli gockiego społeczeństwa. W licznych przypadkach fakt wcześniejszego posiadania takich naczyń zaznaczano włożeniem do grobu chociażby niewielkiego jego kawałka. Wszystko przemawia za tym, że Kotlina Hrubieszowska stanowiła autentyczny „kanał przerzutowy” dla tych wyrobów. Za sprawą jej mieszkańców docierały one masowo w późnym okresie rzymskim do najdalszych zakątków Skandynawii.
За бурштин, який надходив з півночі, можна було отримати багато предметів розкоші. Найбільш бажаними були вироби зі скла, а скляний посуд був символом високого соціального статусу і підтвердженням винятковості. В місцевих похованнях знаходили цілі комплекти скляних кубків, які безсумнівно належали найбагатшим представникам готського суспільства. Відомо про численні випадки, коли володіння таким посудом підкреслювали, вкладаючи в могилу хоча б один його кусок. Все це підтверджує, що через Грубешівську улоговину проходив шлях, яким розповсюджувалися ці вироби. Завдяки її мешканцям вони потрапляли в масовій кількості до найбільш віддалених закутків Скандинавії.
Źródła archeologiczne z terenów całej Europy pozwalają odtworzyć techniki tkackie stosowane przez barbarzyńskich rzemieślników, także tych, żyjących w Kotlinie Hrubieszowskiej w czasach panowania Gotów. Dodatkowo, na podstawie zachowanych w całości lub we fragmentach elementów stroju, wiadomo jak wyglądały ubrania sprzed niemal dwóch tysięcy lat oraz jak mogły wyglądać warsztaty dawnych tkaczy. Do przędzenia nici używano drewnianych wrzecion obciążonych glinianymi przęślikami. Odtworzono sploty tkanin oraz wykroje dla tunik, spodni i sukienek. Wiele można również powiedzieć na temat płaszczy, które tkane były w skomplikowane wielobarwne wzory, a ich krawędzie zakończone były szeroką krajką i długimi frędzlami. Spinane na ramieniu za pomocą fibuli lub szpili, stanowiły ważny element stroju kobiecego i męskiego.
Badania tych drobnych fragmentów tkanin oraz pojedynczych nici lnianych i wełnianych, dostarczyły cennych informacji o kolorach i naturalnych barwnikach używanych do farbowania.
Przykładowe kolory:
żółty ■ – wrotycz, liście wierzby, liście brzozy
zielony ■ – wrotycz i liście wierzby z dodatkiem tlenków żelaza
czerwony ■ – korzeń marzanny barwierskiej
niebieski ■ – urzet barwierski
pomarańczowy ■ – kora kruszyny
brązowy ■ – łupiny i liście orzecha włoskiego, kora dębu
różowy ■ i fioletowy ■ – owoce czarnego bzu
Tkactwo obejmowało również wykonywanie krajek, czyli wąskich wełnianych lub lnianych pasków, często posiadających skomplikowane wielokolorowe wzory. Obszywano nimi brzegi tkanin np. sukienek, rękawów i kołnierzy tunik. Mogły również pełnić funkcję pasków do wyposażonych w szlufki gockich spodni.
Powszechne było również stosowanie ściegu igłowego (tzw. Naalbinding). Przy wykorzystaniu kościanej lub drewnianej igły wykonywano ciepłe wełniane skarpety, czapki lub rękawiczki.
Chata tkaczki jest półziemianką o konstrukcji sumikowo - łątkowej. Budynek wkopany jest w ziemię na głębokość około 150 cm. W jego sąsiedztwie znajduje się pole uprawne, obsiane lnem włóknistym oraz roślinami barwierskimi, przede wszystkim urzetem.
Археологічні джерела з території цілої Європи дають можливість відтворити ткацькі техніки, котрі застосовувалися варварськими ремісниками, зокрема з Грубешівської улоговини в період проживання там готів. Завдяки збереженому повністю одягу, або окремим його елементам дізнаємося про те, як виглядало вбрання, приблизно дві тисячі років тому та отримуємо інформацію про вигляд давніх майстерень. Мало місце й прядіння ниток на дерв’яних веретенах з пряслицями. Відтворено процеси плетіння тканин та крою характерного для тунік, штанів та суконь. Багато можна сказати на тему плащів, тканих в складні, багатокольорові узори, з широкими крайками і довгими китицями. Плащі защіпалися фібулами або шпильками на одному плечі, вони були важливими елементами жіночого та чоловічого одягу.
В процесі досліджень невеликих фрагментів тканин, а також поодиноких ниток з льону і вовни, вдалося отримати інформацію про кольори і натуральні барвники, котрі використовувалися для фарбування.
Зразки кольорів:
жовтий ■ – пижмо звичайне, листя верби, листя берези
зелений ■ – пижмо і листя верби з додатком оксиду заліза
червоний ■ – корінь марени фарбувальної
синій ■ – вайда фарбувальна
помаранчевий ■ – кора крушини
коричневий ■ – шкаралупи і листя волоського горіха, кора дуба
рожевий ■ i фіолетовий ■ – плоди бузини
Ткацтво включало виконання крайок, тобто вузьких смужок з вовни або льону, часто зі складними різнокольоровими візерунками. Пришивали їх на краї тканин, наприклад, суконь, рукавів і комірів тунік. Вони також могли виконувати роль ременів для готських штанів з петлями. Поширеним було в’язання голками (т.зв. Naalbinding), виготовленими з дерева або кістки, якими в’язали теплі вовняні шкарпетки, шапки та рукавиці.
Хата ткачки – напівземлянка каркасної конструкції у шули, заглибленої в землю на приблизно 150 см. Біля хати знаходиться сільськогосподарське угіддя на якому посіяні льон-довгунець і фарбувальні рослини, передусім вайда фарбувальна.
Przygotowane w warsztacie garncarskim naczynia gliniane po wielu dniach schnięcia trafiały do wypału. Mniejsze ilości, na doraźne potrzeby niewielkiego gospodarstwa, mogły być wypalone w piecu ogniskowym. W niedużym zagłębieniu w ziemi układano stos naczyń, a następnie wokół nich rozpalano ogień, powoli podnosząc temperaturę. Po kilku godzinach wypału uzyskiwano temperaturę nawet powyżej 800 stopni. Pozwalała ona na uzyskanie wyrobów ceramicznych dobrej jakości o wysokiej odporności na przeciekanie.
Do wypału większej ilości naczyń stosowano piece kopułkowe. Jednorazowo można było włożyć do takiego pieca nawet kilkaset sztuk. Długi poziomy szyb łączył palenisko z wykopaną w ziemi jamą, na której wykonywano ruszt. Wokół niego wyplatano następnie wiklinowy szkielet, a potem wylepiano glinianą kopułę o grubych ściankach.
Naczynia stygnące przy pełnym dostępie powietrza nabierały koloru czerwonego, pomarańczowego lub brązowego. Dla uzyskania efektu ciemnoszarej lub czarnej powierzchni konieczne było odcięcie dostępu powietrza pod koniec wypału. W tym celu uszczelniano od góry kopułę pieca oraz szyb od strony paleniska. Naczynia takie charakteryzowały się dużą wytrzymałością.
Виготовлений в гончарній майстерні посуд спочатку протягом довгого часу сушився, після чого випалювався. Невелика кількість керамічного посуду для тимчасових господарських потреб могла випалюватися на відкритому вогнищі. В невелике заглиблення в землі вкладали посуд й розпалювали навколо вогонь, поступово підносячи температуру. Через декілька годин отримували температуру, яка могла перевищити 800 градусів. Вона дозволяла отримати керамічні вироби доброї якості, з високою водостійкістю.
Для випалювання більшої кількості посуду користувалися купольною піччю. Одноразово в таку піч можна покласти навіть кількасот штук. Довгий горизонтальний канал з’єднував вогнище з викопаною в землі ямою, на якій будували перекриття з продухами. Потім довкола виплітали каркас з лози й обліплювали глиною.
Посуд, який охолоджувався при повному доступі повітря, ставав червоним, помаранчевим або коричневим. Щоб отримати темно-сіру або чорну поверхню необхідно було перекрити доступ повітря під кінець випалу. З цією метою ущільнювали з верху купол печі, а також канал зі сторони вогнища. Такий посуд характеризувався великою міцністю.
Jestem Karli. Witaj w mojej wiosce!
Niedawno wybudował ją mój dziadek, który kiedyś gdy był bardzo młody, mieszkał daleko na północy w Gothiskandii, wiele dni drogi stąd. Podobno było tam bardzo ładnie. Też mieli tam wielkie domy, piękne ozdoby i szklane naczynia. Gromadzili bursztyn, żeby wymieniać go za srebro i kolorowe szkło. A w lasach budowali wielkie kamienne kręgi. To takie święte miejsca, obok których chowali zmarłych z naszego plemienia. Jednak pewnego dnia on i jego najbliżsi postanowili, że wyruszą w wielką wędrówkę poszukiwaniu nowego miejsca, w którym moglibyśmy zamieszkać, takiego w którym będą dobre ziemie pod uprawy i dobre pastwiska dla zwierząt. Kiedyś przy ognisku mi opowiedział, że jego ojciec przypłynął ze Skandii – to taka nasza dawna ojczyzna za morzem. Ależ to musiała być przygoda, tak płynąć na wielkich łodziach z żaglami, wiosłami. Nigdy tam nie byłam, ale moi rodzice mówią, że ciągle mieszka tam nasza daleka rodzina. Może kiedyś się wybiorę, żeby ich odwiedzić…
Ale u nas też jest bardzo ładnie. Wejdź i zobacz. To tylko niewielka część naszej wioski. Wszędzie dookoła też są domy i zagrody. Mieszka nas tu bardzo dużo. Czasem wszyscy się spotykamy jak dzieje się coś wyjątkowego. Wtedy nasi ojcowie i dziadkowie ustawiają się w wielkim okręgu i rozmawiają o sprawach, których nie bardzo rozumiem, ale ponoć to zawsze jest coś ważnego.
Tam niedaleko, w miejscu gdzie wschodzi słońce jest miejsce gdzie w ziemi spoczywa moja babcia. Jest tam też wielka studnia, święty dom, w którym odbywają się różne obrzędy. Pamiętam, że dziwne rzeczy robili z ciałem mojej babci oraz z ciałami innych mieszkańców. Nie pozwolili mi patrzeć. Powiedzieli, że jak będę większa to zrozumiem. Podsłuchałam, że ponoć ucinali komuś głowę, komuś innemu nogi, albo rękę, a nawet, że wykopali z ziemi kogoś, kto już dawno temu umarł, ale zapomniał czegoś zabrać i trzeba mu to teraz dołożyć. Raz to nawet przyłapali kogoś, kto w nocy rozkopał grób i ukradł jakieś cenne przedmioty. Podobno uciekł do lasu, więc już tutaj nie mieszka.
Zapraszam do środka. Od czasu do czasu będę gdzieś w okolicy, ale nie zawsze, bo mam tu dużo obowiązków. Za to jest tu wielu moich przyjaciół, których za chwilę poznasz.
Мене звати Карлі. Ласкаво просимо в наше село!
Побудував його мій дід, який в свої юні роки жив далеко на півночі в Готіскандзі, звідси треба подорожувати багато днів. Кажуть, це було дуже красиве місце. Були там великі хати, чудові прикраси й скляний посуд. Збирали бурштин, щоб обмінювати його на срібло й кольорове скло. А в лісах будували великі кам’яні кола. Це такі святі місця, поруч з якими хоронили померлих з нашого племені. Все таки, одного дня він та його рідні вирішили помандрувати далеко у пошуках нового місця, в якому могли би жити, де буде родюча земля і добрі пасовища для худоби. Колись при вогнищі дід розказав мені, що його батько приплив зі Скандзи, нашої давньої батьківщини за морем. Це ж мусила бути велика пригода, плисти так великими човнами з вітрилами та веслами. Я ніколи там не була, але мої батьки кажуть, що там надалі живуть наші далекі родичі. Мабуть, колись зберуся їх відвідати...
Хоча у нас також дуже красиво. Ходи, подивись. Це тільки невелика частина нашого села. Всюди є також хати й кошари. Тут живе нас дуже багато. Іноді всі збираємося, коли є якась виняткова подія. Тоді наші батьки й діди стають великим колом і розмовляють про справи, які не зовсім розумію, але це ніби то щось дуже важливе.
Там, недалеко, в місці де сходить сонце, в землі покоїться моя бабуся. Там є також велика криниця і свята хата, в якій проходять різні обряди. Пам'ятаю, що робили дивні речі з тілом моєї бабусі, а також з тілами інших мешканців. Мені не дозволили подивитися. Сказали, що зрозумію, коли буду старша. Я підслухала, що комусь нібито обрізали голову, комусь ще ноги, або руку, а навіть, що викопали з землі когось, хто давно вже помер, але забув щось взяти з собою, й тепер треба йому це дати. Раз навіть зловили когось, хто ніччю розкопав могилу й вкрав якісь цінні речі. Здається, він втік у ліс, таким чином вже тут не живе.
Ласкаво прошу всередину. Час від часу буду поруч, але не завжди, бо в мене багато обов'язків. Зате тут багато моїх друзів, з якими зараз познайомишся.
Bardzo lubię ogniska. Najbardziej te duże pod gołym niebem, na których szykujemy różne pyszności. Mój tata często chodzi do lasu na polowania na dziki, łosie, jelenie. Czasem bierze łuk, czasem oszczep, a czasem zakłada jakieś dziwne pułapki na mniejsze zwierzęta. Nie wiem dokładnie jak one działają, ale dzięki nim jemy nie tylko zwierzęta, które są w wiosce, ale też te, które biegają po lasach i polach. Mamy też ciepłe futra i skóry, kości i poroże, z których można zrobić wiele narzędzi. Ja mam nowy grzebień zrobiony z poroża łosia. Tata raz nawet upolował niedźwiedzia, którego pazur czasem nosi na szyi. Inni mówią, że musiał się bronić, ale on dumnie mówi, że to on go wypatrzył, a nie niedźwiedź jego. Ja tam mu wierzę.
W naszych kociołkach najczęściej gotujemy różne kasze, czasem dodajemy mięso, przyprawy z naszego ogródka i wszystko razem mieszamy. Ja bardziej lubię jajka od naszych kur, sery od naszych kóz i owiec, pyszne placki z ciemnej mąki pieczone na kamieniu, najlepiej z owocami.
Czasem z mamą chodzimy do lasu, gdzie jest dużo roślin, które dają owoce. Zbieramy je, przynosimy do domu i przygotowujemy z nich różne posiłki. Najlepsze są słodkie owoce rosnące na drzewach lub te nisko na małych krzaczkach. Moja mama czasem zbiera tam też różne zioła i kwiaty. Z jednych robi dziwne mazidła i napary, które daje mi jak się skaleczę, albo jak źle się czuję. Z innych, takich bardzo pachnących, robi mieszanki, które potem ona i jej koleżanki wkładają do wisiorków noszonych na szyi. Tak wtedy pachną, że już z daleka wiadomo kto się zbliża. Może dlatego one nie chodzą na polowania, bo każdy zwierz by je wyczuł z daleka i uciekł.
Я дуже люблю вогнища. Найбільше люблю ті великі, під відкритим небом, коли готуємо різні смачні страви. Мій батько часто ходить в ліс полювати на диких кабанів, лосів, оленів. Він часом бере лук, часом спис, а іноді ставить дивні пастки на менших тварин. Я не знаю точно, як вони працюють, але завдяки ним ми їмо не тільки тварин, що живуть в селі, але й такі, які бігають по лісах і полях. Маємо також теплі хутра й шкіри, кістки та роги, з яких можна зробити багато знарядь. В мене новий гребінь зроблений з рога лося. Раз батько вполював навіть ведмедя, якого пазур часом носить на шиї. Інші кажуть, що батько мусив захищатися, але він гордо відповідає, що це він його побачив першим, а не ведмідь його. Я в це вірю.
В наших казанках найчастіше варимо різні крупи, іноді додаємо м'ясо, спеції з нашого городу і все перемішуємо разом. Я найбільше люблю яйця наших курок, сири від наших кіз і овець, смачні млинці з темної муки, спечені на камені, найкраще з фруктами.
Часом з мамою ходимо в ліс, де росте багато рослин, котрі дають фрукти. Збираємо їх, приносимо до хати і варимо з них різні страви. Найкращі є солодкі фрукти, які ростуть на деревах, або на малих, низьких кущах. Іноді моя мама збирає там різні трави і квіти. З деяких виробляє дивні мазі та чаї, якими лікує мене, коли скалічуся або погано себе почуваю. З інших, таких дуже духмяних, вона робить суміші, яких пізніше вона та її подруги кладуть до підвісок, що їх носять на шиї. Тоді вони так пахнуть, що на відстань знаєш, хто йде. Мабуть тому вони не ходять на полювання, кожна тварина винюхала б їх, і втекла.
Kiedyś zostanę szklarką. Wiem, że to bardzo trudne i trzeba się długo uczyć. Trzeba pojechać daleko na bardzo długo i tam potrzeć jak ktoś inny robi piękne kolorowe szklane paciorki. Później pozwalają samemu spróbować. Najpierw takie najzwyklejsze, a potem takie bardziej trudne, wielokolorowe z różnymi wzorkami, twarzami. U nas każdy chce takie mieć, żeby nosić na szyi. Dużo trzeba zapłacić, żeby takie kupić. Jedni płacą małymi srebrnymi krążkami, na których są różne dziwne obrazki i znaczki, z których nie rozumiem. Mówią, że to głowa cesarza Rzymu, ale ja go nie znam, więc nie wiem czy to on. Inni na targ przywożą bursztyny, miękkie skóry i futra, czasem słodki miód, którego nie pozwalają mi pić.
Niedawno byłam na takim wielkim targu w dużej wiosce nad rzeką. Jest tam wysoka góra, na której od dawna mieszkają zmarli, a niżej obok jest dużo domów i różnych warsztatów. Na rzece był wielki ruch, jakieś łódki, dziwni ludzie z dalekich krain w kolorowych strojach. Ależ oni tam mieli cuda – kolorowe paciorki, pucharki, różne świecidełka, żywe zwierzęta, skóry i futerka, wielkie dzbany z winem.
Tylko najważniejsi u piją wino. Raz powąchałam, aż mi w nosie zakręciło. Takie gęste, ciemne i pełne dziwnych aromatów. Jedni mówią, że trzeba to mieszać z wodą, ale większość i tak pije takie gęste, a potem dziwnie się zachowują. Chyba jest niezdrowe, a oni i tak dużo płacą żeby je mieć.
Mój tata zawsze ogląda tam różne miecze, ale tylko ogląda, bo to bardzo drogie i tylko niektórzy takie noszą na pasie. Mama zachwycała się kolorowymi tkaninami, pachnidłami i paciorkami. Nigdy nie widziałam tylu ludzi i tylu pięknych rzeczy w jednym miejscu.
Raz na targ przyjechał ktoś chyba z bardzo daleka. Miał śmieszny strój. Był bardzo gruby i chyba bogaty, bo niektórzy mówili, że przywiózł całą skrzynię srebrnych krążków. Wszyscy koło niego skakali, żeby mu coś sprzedać. Jedna pani z tamtej wioski przyszła na targ zupełnie bez włosów na głowie. W ręku trzymała długi jasny, piękny warkocz. I ten gruby pan go od niej wziął i zapłacił, z czego ona była bardzo zadowolona. Nie rozumiem czemu. Wyglądała głupio. Ja bym nie oddała swoich włosów. Wróciliśmy do domu jak już było ciemno.
Колись я стану майстринею гутництва. Знаю, що це непросто і що треба довго вчитись. Треба дуже далеко їхати на довгий час, придивлятися як хтось інший виготовляє скляні бусини. Потім вже дозволяють самому спробувати. На початок прості, пізніше більш складні, багатокольорові з різними узорами, обличчями. В нас кожен хоче таких мати, щоб носити їх на шиї. Треба за них багато заплатити. Одні платять малими срібними дисками, на яких видно різні дивні зображення і символи, котрих я не розумію. Люди кажуть, що це голова римського імператора, але я його не знаю і не знаю також, чи це справді він. Дехто на ярмарок привозить бурштин, м'які шкіри та хутра, іноді солодкий мед, якого мені не дозволяють пити.
Нещодавно я була на такому ярмарку в великому селі над річкою. Там знаходиться висока гора, на якій здавна мешкають померлі, а нижче - багато хат і різних майстерень. На річці був великий рух, якісь човна, дивовижні люди з далеких країв в кольоровому одязі. Які в них були чудеса - кольорові бусини, кубки, чашки, різні блискучі дрібнички, шкіри і хутра, великі дзбани вина.
В нас тільки найважливіші п'ють вино. Я раз понюхала, в мене аж в носі закрутило. Таке густе, темне, наповнене дивним ароматом. Одні кажуть, що треба його змішувати з водою, але більшість таки п'ють густе, а потім дивно себе ведуть. Це хіба нездорове, але вони все таки багато платять, щоб його мати.
Мій батько завжди роздивляється мечі, але тільки роздивляється, бо вони дуже дорогі, мало хто їх носить за поясом. Мама захоплювалася кольоровими тканинами, пахощами і бусинами. Я ще ніколи не бачила такої кількості людей і красивих предметів в одному місці.
Одного разу на ярмарок приїхав хтось мабуть з далеких країв. В нього був смішний одяг. Він був дуже товстим і, здається, дуже багатим, дехто казав, що він привіз повну скриню срібних дисків. Всі біля нього бігали, щоб йому щось продати. Одна жінка з тамтешнього села прийшла на ярмарок зовсім без волосся на голові. В руці тримала довгу, світлу, красиву косу. І цей товстий чоловік взяв в неї цю косу, що її дуже втішило. Я не розумію чому. Вона виглядала дурно. Я би не віддала свого волосся. Ми повернулися додому, коли вже потемніло.
Badania archeologiczne nad kulturą Gotów w Kotlinie Hrubieszowskiej rozpoczęły się w 1977 roku. Niemal od samego początku budziły ogromne zainteresowanie. Z uwagi na rangę odkryć, atrakcyjne zabytki oraz wyjątkowe zwyczaje pogrzebowe mieszkańców regionu sprzed 1700 lat, informacje o wykopaliskach w Masłomęczu szybko trafiły na pierwsze strony gazet, do radia i telewizji. Nie tylko świat naukowy, ale także szeroko rozumiana opinia publiczna, śledziła wszystkie doniesienia na temat postępów w pracach badawczych lubelskich archeologów. Do Masłomęcza każdego roku przyjeżdżały liczne międzynarodowe delegacje – wybitni naukowcy, rzesze studentów oraz zwykli pasjonaci, pragnący stać się naocznymi świadkami kolejnych wyjątkowych odkryć. 25 lat intensywnych, szeroko komentowanych, prac terenowych, prowadzonych w tej niewielkiej wsi odmieniło również życie samych mieszkańców Masłomęcza. Niemal z dnia na dzień stali się sławni, a ich życzliwość w stosunku do archeologów została dostrzeżona i doceniona.
W 2002 roku oficjalnie ogłoszono zakończenie wykopalisk na gockim cmentarzysku. Masłomęcz miał się znów stać zwykłą wioską, o której czytać będzie można jedynie w specjalistycznej literaturze archeologicznej, bądź w archiwalnych wydaniach gazet. Stało się jednak coś zupełnie przeciwnego. Mieszkańcy, przyzwyczajeni do obecności archeologów, studentów czy przedstawicieli mediów postanowili nie dopuścić do zerwania współpracy ze środowiskami naukowymi.
Dzisiaj Masłomęcz jest miejscem wyjątkowym, łączy bowiem przeszłość z teraźniejszością. Udało się to osiągnąć dzięki kilku kluczowym inicjatywom społecznym prowadzącym do odtworzenia życia codziennego lokalnej wielokulturowej społeczności w III i IV wieku po Chr. Centrum tego typu przedsięwzięć, podobnie jak miało to miejsce 1700 lat temu, skupia się w okolicach wsi Masłomęcz i funkcjonującej tam wioski gockiej oraz wokół członków Masłomęckiego Stowarzyszenia „Wioska Gotów”.
Portrety Gotów z Masłomęcza (Andrzej Romański Photography) - https://andrzejxromanski.pl/projekty/goci
Археологічні дослідження культури готів в Грубешівській котловині почалися в 1977 році. Майже з самого початку вони викликали величезне зацікавлення. З огляду на важливість відкриття, красиві знахідки, а також виняткові поховальні обряди людей, які жили тут 1700 років тому назад, інформація про розкопки в Масломенчі швидко знайшлася на перших сторінках газет, в радіо, на телебаченні. Не тільки наукове середовище, але також широкі маси людей слідкували за новинами про прогрес досліджень люблінських археологів. До Масломенча кожного року з'їжджалися численні міжнародні делегації - визначні науковці, натовпи студентів, а також звичайні ентузіасти, які хотіли стати очевидцями наступних виняткових відкриттів. 25 років інтенсивних, широко обговорюваних, польових робіт, що проводилися в цьому невеликому селі, змінили також життя самих мешканців Масломенча. Раптово вони стали відомими, а їхня доброзичливість по відношенню до археологів була помітна й дуже цінувалася.
В 2002 році офіційно проголошено завершення розкопок готського могильника. Масломенч знов мав стати звичайним селом, про яке можна буде прочитати тільки в спеціалізованих археологічних публікаціях, або в архівних виданнях газет. Однак так не сталося. Мешканці, які звикли до присутності археологів, студентів і представників ЗМІ, вирішили не допустити зірвання співпраці з науковим середовищем.
Сьогодні Масломенч це виняткове місце, яке поєднує минуле зі сьогоденням. Вдалося досягти цього завдяки декільком ключовим спільним ініціативам, які мали на меті відтворити щоденне життя місцевого, багатокультурного суспільства III і IV ст. н.е. Центром таких заходів, так як це було 1700 років тому, є село Масломенч зі створеним там готським селом, а також члени Масломенцького Товариства «Село Готів».
Archeologia dla regionu hrubieszowskiego ma znaczenie szczególne. Archeologiczne bogactwo międzyrzecza Huczwy i Bugu, od ponad 200 lat przyciągało i nadal przyciąga badaczy starożytności. Bez względu na to, czy w kręgu ich zainteresowań była epoka kamienia, brązu czy żelaza, zawsze mogli oni liczyć na interesujące, często sensacyjne, ale i znaczące dla rozwoju tej dziedziny, wyniki badań.
Obszar Gminy Hrubieszów nie bez powodu nazywany jest często archeologicznym eldorado. Zlokalizowano tutaj ponad tysiąc stanowisk archeologicznych. Niektóre z nich uważane są za jedne z najważniejszych nie tylko w Polsce, ale w całej Europie Środkowowschodniej. Najstarsze udokumentowane wykopaliska na Lubelszczyźnie prowadzone były ponad 200 lat temu w miejscowości Gródek przez Zoriana Dołęgę Chodakowskiego. Pozostałości wczesnośredniowiecznego grodziska w tej miejscowości utożsamiane są z grodem Wołyń już od XV w. wzmiankowanym przez Jana Długosza w Rocznikach czyli Kronikach Sławnego Królestwa Polskiego. Według kronikarza Nestora, w 1018 r. przez Bug obok grodziska miał się przeprawiać Bolesław Chrobry podczas wyprawy przeciwko księciu kijowskiemu Jarosławowi Mądremu. Film Bitwa nad Bugiem 1018 »
Szczególną rolę odgrywają jednak wyniki badań nad cywilizacją Gotów, prowadzone od niemal pół wieku w wielu miejscowościach regionu. Pierwsze wykopaliska na gockim stanowisku przeprowadzono jeszcze przed 1939 r., w Strzyżowie, na terenie tamtejszej cukrowni. Tuż po wojnie, rozkopywano cmentarzyska i osady w Gródku nad Bugiem, ponownie w Strzyżowie i w Werbkowicach Kotorowie, chociaż nie umiano jeszcze wtedy prawidłowo określić pochodzenia wydobytych zabytków.
Złoty okres dla archeologii Gotów nastał w latach osiemdziesiątych, przede wszystkim za sprawą wykopalisk w Masłomęczu. To właśnie tam po raz pierwszy padło określenie „Goci”. Potem wznowiono wykopaliska na największym gockim cmentarzysku w Gródku nad Bugiem i przeprowadzono ratownicze prace wykopaliskowe w Hrubieszowie Podgórzu. Niejako „po drodze” zbadano w całości maleńkie cmentarzysko w Moroczynie oraz sondowano miejsca po osadach i cmentarzyskach w Czumowie, Ślipczu, Mienianach, Modryńcu, Świerszczowie oraz Hrubieszowie Antonówce. Od tego czasu zaczęto też mówić o zjawisku „grupy masłomęckiej” dla określenia „gockiej cywilizacji” z Kotliny Hrubieszowskiej, w wkrótce stała się ona jednym z najważniejszych naukowych odniesień w badaniach dziejów tego ludu nawet na odległych od hrubieszowskiego obszarach.
Археологія має особливе значення для грубешівського регіону. Велика кількість археологічних пам'яток на території між річками Гучва та Західний Буг більше 200 років приваблювала й надалі приваблює дослідників минулого. Неважливо, чи вони цікавилися кам’яною добою, добою бронзи, чи заліза, завжди могли надіятися на захоплюючі й важливі для розвитку археології результати досліджень.
Не без причини територію ґміни Грубешів часто називають археологічним Ельдорадо. Тут зафіксовано більше тисячі археологічних пам’яток. Деякі з них вважаються одними з найважливіших не тільки в Польщі, але також у Центральній та Східній Європі. Найдавніші підтверджені археологічні дослідження в Люблінській землі проводив більше 200 років тому Зорян Доленґа-Ходаковський у селі Городок. Залишки городища доби раннього середньовіччя в цій місцевості ототожнюють з древнім містом Волинь, який в XV ст. згадується Яном Длугошом у його хроніці «Annales seu cronicae incliti Regni Poloniae». За літописцем Нестором, в 1018 р. річку Західний Буг переходив Болеслав Хоробрий під час походу проти київського князя Ярослава Мудрого.
Проте, особливе значення мають результати досліджень готської цивілізації, які майже пів століття проводяться у багатьох місцях того регіону. Перші археологічні розкопки на готській пам’ятці проводилися в міжвоєний період у Стрижові, на території цукрозаводу. Зразу після війни розкопувалися могильники і поселення в Городку над Бугом, знов у Стрижові і Вербковичах Которові, хоча тоді дослідники не вміли ще правильно визначити походження знайдених предметів.
Золотий час для археологічних досліджень готських пам'яток почався в 80-тих роках, в основному завдяки розкопкам в Масломенчі. Саме там вперше було сказано: «це були готи». Пізніше було відновлено археологічні дослідження найбільшого готського могильника в Городку над Бугом і проведено рятівні розкопки в Грубешові Подґуже. Принагідно було цілковито розкопано невеликий могильник в Морочині, а також проведено шурфування залишків поселень і могильників в селах Чумів, Сліпче, Міняни, Модринець, Свєрщув, а також в Грубешові Антонівці.. З того часу дослідники почали говорити про «масломенцьку групу» як «готську цивілізацію» в Грубешівській улоговині, незабаром вона стала одним з найважливіших орієнтирів в дослідженнях цього народу, навіть на територіях віддалених від грубешівського регіону.
Jesienią 1977 roku grupa studentów archeologii ówczesnego Zakładu Archeologii UMCS w Lublinie prowadzona prof. dr. hab. Andrzeja Kokowskiego w trakcie archeologicznych badań powierzchniowych w regionie hrubieszowskim w okolicach wsi Czerniczyn i Masłomęcz natrafiła na zabytki z okresu rzymskiego. Wśród przedmiotów pozyskanych z powierzchni świeżo zaoranych pól eksponatów, były fragmenty glinianych naczyń, kościany grzebień datowany na III wiek n.e. Już w kolejnym roku rozpoczęły się badania wykopaliskowe, które jak się później okazało, trwać miały przez ćwierć wieku, stając się najważniejszym rozdziałem w nowożytnej historii Masłomęcza oraz naukową podstawą stworzenia Wioski Gotów w Masłomęczu.
W trakcie 25 lat wykopalisk na cmentarzysku gockim z II-IV/V wieku n.e. odkryto 536 grobów. Cechą charakterystyczną, która w decydującym stopniu przyczyniła się do międzynarodowej medialnej i naukowej kariery tych badań, były wyjątkowe zwyczaje pogrzebowe germańskiego ludu Gotów, wywodzącego się ze swej skandynawskiej kolebki. Zwyczaj kawałkowania ciał zmarłych, równoczesnego stosowania pochówków tradycyjnych (inhumowanych) i ciałopalnych, rytualnego otwierania grobów, stały się podstawą dla wyróżnienia w archeologii „grupy masłomęckiej”. Natomiast atrakcyjne wizualnie zabytki pochodzące z tych wykopalisk stały się ważnym elementem wielu polskich i europejskich wystaw muzealnych. W gockich grobach standardowo znajdowały się naczynia, ozdoby i części stroju ze złota, srebra i brązu oraz grzebienie, a także niezwykle cenne w starożytności wyroby szklane.
W 2002 roku po 25 latach nieprzerwanych badań oficjalnie zakończono wykopaliska na gockim cmentarzysku w Masłomęczu. Międzynarodowa kariera tego miejsca odcisnęła swoje piętno w publikacjach naukowych i popularno-naukowych, setkach doniesień prasowych, audycji radiowych i co najmniej kilkudziesięciu programach telewizyjnych.
Wioska Gotów w Masłomęczu została otwarta w maju 2014 roku. Pełni funkcję miejsca wartościowego pod względem edukacji oraz rozrywki. Jest zapleczem dla żywych lekcji historii, warsztatów dawnych rzemiosł czy imprez plenerowych o archeologicznym charakterze. Przestrzeń wykorzystana jest również jako miejsce przeprowadzenia eksperymentów archeologicznych, takich jak wypał naczyń, przygotowywanie pożywienia, wytwarzanie i naturalne farbowanie tkanin, przy wykorzystaniu rosnącego w obrębie wioski lnu, czy wełny z owiec, stanowiących obok kóz i gęsi, żywy inwentarz.
Восени 1977 р. група студентів археології тогочасного Закладу Археології Університету ім. Марії Склодовської-Кюрі́ під керівництвом проф. Анджея Коковського під час археологічних розвідок грубешівського регіону, в околицях сіл Чернічин і Масломенч натрапила на знахідки римського часу. Серед предметів, знайдених на поверхні щойно заораних полів, були фрагменти глиняного посуду, кістяний гребінь, датований ІІІ ст. н.е. Вже наступного року почалися археологічні дослідження, які тривали наступних 25 років, ставши найважливішим етапом у новітній історії Масломенча, а також науковою підставою для створення музею під відкритим небом „Село готів у Масломенчі”.
Упродовж 25 років досліджень на готському могильнику з II-IV/V ст. н.е. було знайдено 536 поховань. Характерною рисою, яка суттєво вплинула на міжнародний успіх цих досліджень у ЗМІ та у світі науки, були особливі поховальні традиції германського народу готів, що походив зі Скандинавії. Розчленування тіл померлих, одночасне використання інгумації та кремації, звичай ритуального розкопування могил, стали основою для виокремлення в археології «масломенцької групи». Красиві знахідки з цих розкопок стали важливою частиною багатьох польських та європейських музейних виставок. У готських похованнях як правило знаходився посуд, золоті, срібні та бронзові прикраси й елементи одягу, гребені, а також надзвичайно цінні у давні часи вироби зі скла.
У 2002 р., після 25 років безперервних досліджень, розкопки на готському могильнику в Масломенчі офіційно закінчилися. Міжнародний успіх цього місця залишив глибокий слід у наукових та популярно-наукових виданнях, сотнях повідомлень у пресі та радіо, десятках телепередач.
Село готів в Масломенчі було відкрито в травні 2014 р. Це корисне місце для освіти і для розваг. Воно створює простір для живих уроків історії, майстер-класів давнього ремесла, а також археологічних фестивалів під відкритим небом. Тут проводяться також археологічні експерименти, такі як випалювання посуду, приготування їжі, виготовлення та натуральне фарбування тканин з льону, що росте в межах села, а також із вовни овець, які разом з козами й гусками живуть тут.
Z tej więc wyspy Skandii, jak gdyby z kuźni ludów lub raczej z kolebki szczepów, wyruszyli Gotowie ze swoim królem, Imieniem Berig. Pamięć o tym zdarzeniu zachowuje się dotąd. Ziemi, której schodząc z okrętów dotknęli stopami, zaraz nadali miano. Miejsce to bowiem jeszcze dzisiaj nazywa się Gothiskandia
Jordanes, Getica, XXV
Uważani za lud („naród”), byli jednak nieomal od samego początku związkiem różnych plemion, głównie pochodzenia germańskiego. Pierwsze informacje na ich temat zawdzięczamy Grekowi Strabonowi, który znał ich jako Guiones, Gutones. Już w czasach około narodzin Chrystusa wiedziano o ich siedzibach na Pomorzu, o czym świadczy opowieść o buntowniku markomańskim Katualdzie, który przyprowadził z kraju Gotów do Kotliny Czeskiej armię najemników i zburzył stolicę królestwa Marboda (19 r. po Chr.). Wymieniał ich też Tacyt (98 r. po Chr.), a na mapie aleksandryjskiego geografa Ptolemeusza (ok. 160 r. po Chr.) ich siedziby zaznaczono po prawej stronie dolnej Wisły
Dzieło Kasjodora z pierwszej połowy VI w. „Dzieje Gotów” nie zachowało się, znamy tylko jego domniemane streszczenie pióra Jordanesa (połowa VI w.). Wg niego Goci mieli wywodzić się z wyspy Skandia, skąd pod wodzą króla Beriga wyruszyli na kontynent w trzech łodziach. Założyli wtedy Gothiskandię – nową Gocię – Nową Skandię. Stało się to w latach 70-tych pierwszego w. po Chr., a ową „nową ziemię” lokalizuje się dzisiaj w krainie cmentarzysk z kręgami kamiennymi na środkowym Pomorzu
Kilka pokoleń później, za czasów króla Filimera gockie wojsko wraz z rodzinami ruszyło w kierunku południowo wschodnim ku krainie Oium, utożsamianej z obszarem północnego wybrzeża Morza Czarnego w tym z Krymem. W trakcie tej wędrówki, w II wieku n.e. Goci dotarli do Kotliny Hrubieszowskiej, osiedlając się tu na ok. 250-300 lat. Część powędrowała dalej na tereny dzisiejszej Ukrainy, docierając również na Krym.
Goci byli ważnymi aktorami na arenie wydarzeń, biorąc udział nie tylko w licznych bitwach i wojnach, ale także współtworzyli kulturowy obraz Europy przez niemal 500 lat. W 230 r. po raz pierwszy szturmowali Olbię i Tyras; a w 239 r. w walkach z Rzymianami dowodzonymi przez cesarza Gordiana III – zostali odparci. W roku 250 gocki wódz Cniva zdobył Fillipolis, a w tym samym roku Goci wspólnie z Herulami spalili Tanais, najdalej na wschód położone miasto greckie. W 257 r. zaczynają się słynne pirackie rajdy po Morzu Czarnym, Goci zdobywają m.in. Bitynię; w r. 268 wraz z Herulami pustoszą Bałkany, ale zostali zwyciężeni przez cesarza Galiena w bitwie nad rzeką Nestus w Tracji. W 324 roku doznali kolejnej klęski, pod Chrystopolis, z rąk Cesarz Konstantyna Wielkiego; ale 9 sierpnia 378 roku to Wizygoci zwyciężyli Rzymian pod Adrianopolem, a z ich rąk zginął Cesarz Walensa. Około połowy IV w. istniało na terenie dzisiejszej Ukrainy królestwo Gotów pod wodzą Hermanaryka, który w wyniku najazdu Hunów w 376 r. popełnił samobójstwo. Z kolei w dniu 24 sierpnia 410 r. król Wizygotów Alaryk zdobył jako pierwszy barbarzyńca Rzym. W V w. Ostrogoci założyli swoje królestwo na terenie Italii ze stolicą w Rawennie, natomiast Wizygoci mieli dwa królestwa: w Akwitanii ze stolicą w Tuluzie, oraz później w Hiszpanii, ze stolicą w Toledo. Dzieje Gotów w Europie kończą się z wraz upływem VII w.
«З того ж острова Скандзи, немовби з кузні народів чи колиски племен, вирушили готи зі своїм королем на ім’я Беріґ. Пам’ять про цю подію зберігається дотепер. Землю, на котру ступили ногами виходячи з кораблів, зразу же назвали Готіскандза, ця назва зберігається донині.»
Йордан, Гетіка, XXV
Готів вважають народом, одначе майже від самого початку вони були симбіозом різних племен в основній своїй масі германського походження. Перша згадка про них належить грецькому географові Страбонові котрий дав їм назву гуйонес (Guiones), гутонес (Gutones). Приблизно в часі коли народився Ісус Христос, було вже відомо про їхні поселення на території Померанії, про що свідчить повість про маркоманського бунтівника Катуальду, котрий з країни готів привів до Чеської улоговини армію найманців і знищив столицю Марбода (19 р. н.е.). Згадує їх також Тацит (98 р.н.е.), на мапі олександрійського географа Птоломея (приблизно 160 р.н.е.) їхні поселення позначені на правому березі в нижній течії річки Вісли.
Праця Касіодора «Історія Готів», датована першою половиною VI ст., не збереглася, до наших часів дійшов тільки її скорочений варіант в перекладі Йордана (половина VI ст.). На його думку готи походили з острова Скандза, звідки під командуванням короля Беріґа поплили на континент трьома човнами. Тоді заснували Готіскандзу - нову Готію - Нову Скандзу. Ця подія датується 70-ми роками І ст. н.е., а “нова земля” розташована в країні могильників з кам’яними колами на території середнього Помор’я.
Декілька поколінь пізніше, за часів короля готів Філімера готське військо попрямувало в південно-східному напрямку до країни Ойум, ототожненої з територією північного узбережжя Чорного Моря та з Кримом. В процесі постійних переселень готи потрапили на територію Грубешівської улоговини, яку населяли протягом 250-300 років. Частина з них помандрувала далі, на територію сучасної України, вони дійшли навіть до Криму. Готи були важливими гравцями на арені подій, беручи участь не тільки в битвах і війнах, але також у формуванні культурних особливостей в Європі протягом 500 років. В 230 році перший раз штурмували міста Тіру і Ольвію, в 239 році в битвах з римлянами під командуванням імператора Гордіана ІІІ отримали відсіч. В 250 році готський король Книва захопив Філіпополіс, а в тому самому році готи разом з герулами спалили Танаїс, найдальше на схід висунуте грецьке місто. В 257 році починаються відомі піратські рейди на Чорному морі, готи здобувають між іншими Віфінію; в 268 р. спільно з герулами спустошують Балкани, але зазнаєть поразки від війська під командуванням імператора Галієна на річці Нестос у Фракії. В 324 році зазнали наступної поразки в битві при Хризополі від військ Константина Великого; однак 9 серпня 378 р. н.е. візіготи перемогли римлян під Адріанополем, від їхніх то рук загинув імператор Валент. Приблизно в половині ІV ст. на території сучасної України існувало королівство готів під командуванням Германариха, котрий в результаті нападу гунів, покінчив життя самогобством в 376 році. В свою чергу король вестготів Аларіх 24 серпня 410 р. здобув Рим, він вважається першим варваром, якому це вдалося. В V ст. остготи заснували своє королівство на території сучасної Італії зі столицею в Равені, натомість вестготи мали два королівства: в Аквітанії зі столицею в Тулузі, пізніше в Іспанії зі столицею в Толедо. Історія Готів завершується в кінці VII століття н.е.
Na obszarze wsi Masłomęcz odkryto zespół osad i cmentarzysk Gotów z okresu rzymskiego (koniec II w. – koniec IV w. po Chr.), a badania w tej miejscowości dały podstawę dla wyróżnienia „grupy masłomęckiej”.
Najważniejsze są jednak zakończone już wykopaliska (1978-2002) na cmentarzysku na stanowisku 15 (pole Mazurów) założonym na planie rombu z narożnikami skierowanymi ku stronom świata. W jego centrum znajdował się plac wolny od grobów, ze „świętą studnią” i „przechowalnią zwłok”. Groby uszeregowane były po stronie zachodniej na osiach NW-SE, po wschodniej na łukach biegnących z zachodu na północny-wschód. Obiekt był najpewniej niegdyś ogrodzony. U schyłku starożytności (połowa IV w.) na południe od centrum, na zniwelowanych grobach powstał ciałopalny cmentarz warstwowy, na planie koła o średnicy 13 m, ze stojącą w nim małą budowlą słupową. Poniżej niego zidentyfikowano warstwę utworzoną przez rozbite szklane i gliniane naczynia oraz porozrzucane elementy odzieży. Odkryto 536 grobów: w tym cząstkowe, inhumowane, ciałopalne i zwierzęce. Stwierdzono wielokrotne otwieranie mogił w celach rytualnych. Zmarli chowani byli w komorach grobowych, w trumnach kłodowych i skrzyniowych, w rytualnych łodziach oraz bez pojemników. W grobach standardowo znajdowały się naczynia, ozdoby i części stroju oraz grzebienie. Najbardziej znane zabytki to: fibule z kabłąkiem w kształcie kaczek, złota blaszka z wyobrażeniem twarzy mężczyzny, rzymskie puchary szklane, amulet z ludzkiej kości udowej, naszyjnik ze złotym zapięciem. Na cmentarzysku zlokalizowano też pochówki kobiet sarmackich, z charakterystycznymi elementami ich stroju.
Gockie cmentarzyska znane są również z wielu innych miejscowości w Gminie Hrubieszów – m.in. w Gródku, Moroczynie, czy odkryte niedawno w Ślipczu.
В селі Масломенч знайдено комплекс поселень і могильників готів з римської доби (кінець ІІ ст. - кінець IV ст. н.е.), дослідження яких дали підставу для виокремлення «масломенцької групи».
Проте найважливіші є завершені вже польові дослідження (1978-2002) могильника (пам’ятка № 15, поле Мазурів), який мав форму ромба, орієнтованого кутами по сторонах світу. В його центрі знаходився майдан без поховань, зі «святою криницею» та «місцем для зберігання тіл померлих». В західній частині могильника поховання були зорієнтовані по осі NW-SE, в східній частині утворювали дуги, що тягнулися з заходу на північний схід. Ймовірно могильник був колись обгороджений. В половині IV ст. н.е., на південь від центру, на нівельованих гробах з’явився багатошаровий тілопальний могильник, який мав форму кола діаметром 13 м, в центрі якого стояв невеликий будинок стовпової конструкції. Нижче знаходився шар розбитого скляного та глиняного посуду й елементів одягу. Зафіксовано 536 поховань, серед них поховання окремих частин тіла, інгумаційні, кремаційні, а також поховання тварин. Простежується багаторазове ритуальне розкопування могил. Померлих хоронили в поховальних камерах, колодах, скринях, ритуальних човнах, а також без трун. Поховання стандартно супроводжувалися посудом, прикрасами і елементами одягу, а також гребенями. Найбільш відомі знахідки це фібули з корпусом в формі качки, золота пластинка зі зображенням чоловічого лиця, римські скляні келихи, амулет з людської стегнової кістки, намисто з золотою застібкою. На могильнику знайдено поховання сарматок з характерними елементами їхнього одягу.
Готські могильники відомі також в багатьох інших місцях ґміни Грубешів - між іншими в Городку, Морочині, а також недавно відкритий в с. Сліпче.
Osada w Masłomęczu (stanowiska archeologiczne nr 8-9) uważana jest za największą w Kotlinie Hrubieszowskiej, i mogła pełnić funkcję „stolicy” grupy masłomęckiej. Choć przebadana jedynie w niewielkim stopniu, pozwoliła na uzyskanie wielu ważnych informacji oraz naukowych podstaw do budowy poszczególnych obiektów w Wiosce Gotów. Interesujące są także ślady po gockiej osadzie kupieckiej założonej tuż nad Bugiem, odkryte w miejscowości Gródek. Na powierzchni oraz w obrębie wykopów archeologicznych natrafiono na dużą liczbę zabytków, będących rzymskimi importami. Także badania w Hrubieszowie Podgórzu dostarczyły wielu archeologicznych emocji i ważnych informacji o Gotach. Jednym z najważniejszych odkryć były relikty wielkiej chaty, oznaczonej na planie wykopalisk numerem 45. Na jej podstawie wybudowano rekonstrukcję największej z chat w Wiosce Gotów w Masłomęczu.
Поселення в Масломенчі (археологічні пам’ятки № 8-9) вважається найбільшим в Грубешівській улоговині і могло cлужити «столицею» масломенцької групи. Хоча проведені на ньому дослідження мали невеликий обсяг, але дали багато важливої інформації, а також наукові основи для реконструкції окремих об’єктів в Селі готів. Цікавими є також залишки готського торговельного поселення, утворене на березі Західного Бугу в Городку. На поверхні й в межах розкопів було знайдено велику кількість римських імпортів. Також дослідження в Грубешові Подґуже викликали багато археологічних емоцій і принесли багато важливих інформацій про готів. Одним з найважливіших відкриттів були залишки великої хати, яка на плані розкопу позначена номером 45. На їх основі було побудовано реконструкцію найбільшої хати в Селі готів в Масломенчі.
Wielka chata (długi dom) jest rekonstrukcją budynku odkrytego na stanowisku w Hrubieszowie Podgórze. Ma on 21 m długości, 11 szerokości i 7 m wysokości. Zgodnie w pierwowzorem wybudowany jest na osi wschód-zachód z wejściem od strony południowej. Sumikowo-łątkowa konstrukcja ścian uszczelniona jest mchem. Dach przykryty jest grubą, nieprzemakalną, a jednocześnie przepuszczającą dym warstwą trzciny tworzącą strzechę. Szczyt dachu zabezpieczony jest wrzosem i prętami z witek brzozowych, przyciśniętych dębowymi belkami (koziołkami). Chata wybudowana jest niemal bez użycia gwoździ. Do łączenia elementów drewnianych służyły kołeczki dębowe. Budynek dzieli się na dwie części
Część zachodnia, mieszkalna wkopana jest w ziemię w celu uzyskania optymalnej temperatury, latem było w niej przyjemnie chłodno, zimą łatwo było ją ogrzać za pomocą pieca kopułkowego i otwartego paleniska. Dziś nad paleniskiem wisi osłona ze skóry jelenia, która chroni strzechę przed iskrami. W trakcie badań wykopaliskowych, obok wielu innych zabytków, nieomal pośrodku, pod reliktami drewnianej podłogi, natrafiono na skupisko kości owcy, które najprawdopodobniej uznać można za tzw. ofiarę zakładzinową. Powierzchnia użytkowa części mieszkalnej pozwalała na użytkowanie jej przez wielopokoleniową, kilkunastoosobową rodzinę. Równie prawdopodobne jest wykorzystanie przestronnego pomieszczenia do organizowania gremialnych spotkań czy narad.
Część wschodnią budowli stanowiła w całości lekka konstrukcja naziemna wsparta najprawdopodobniej na dziesięciu solidnych słupach. Odkrywane tutaj liczne fragmenty polepy z odciskami cienkich prętów oraz zwęglonych fragmentów belek wskazują na konstrukcję plecionkową ścian, uszczelnioną następnie gliną. Przy narożniku południowo-wschodnim zachowały się ślady odgradzającego go przepierzenia, co może sugerować obecność w tym miejscu zagrody dla bydła lub innej, drobnej rogacizny. Podłogę stanowiło gliniane klepisko. Ślady ognia widoczne na drewnianych elementach konstrukcyjnych wkopanych w ziemię, to przykład znanej od tysiącleci metody konserwacji drewnianych elementów mających kontakt z wilgocią w gruncie
Przez gocką osadę w Masłomęczu, dziś tak jak i w zamierzchłej przeszłości przebiegał trakt skonstruowany z dębowych bali. Nie sposób dziś odtworzyć jak rozbudowana była sieć drogowa, jednak jej istnienie zostało udokumentowane w trakcie badań wykopaliskowych.
Велика хата (довгий дім) є реконструкцією будинку відкритого на пам’ятці Грубешів Подґуже. Її довжина складає 21 м, ширина - 11 м, висота - 7 м. Згідно «прототипу» вона орієнтована зі сходу на захід з входом з південної сторони. Каркасна конструкція стін побудованих «у шули» ущільнювалася мохом. Дах покритий товстим, водостійким, водночас здатним пропускати дим шаром очерету, яким покривали стріху. Вершина даху забезпечена вересом і березовими прутами, притиснутими дубовими балками. Хата майже в цілому побудована без використання цвяхів. Для з’єднання дерев’яних елементів використовувалися дубові кілочки. Будинок поділений на дві частини.
Західна частина, житлова, вкопана в землю для оптимальної температури, влітку була приємно холодною, взимку легко обігрівалась за допомогою купольної печі та відкритого вогнища. Сьогодні над вогнищем висить шкіра оленя, яка захищає стріху від іскор. Під час польових досліджень, разом з багатьма іншими знахідками, майже посередині, під залишками дерев’яної підлоги, знайдено скупчення кісток вівці, яке ймовірно можна вважати будівельною жертвою. Житлова площа цієї частини дозволяла жити в ній родині, яка складалася з кільканадцяти представників декількох поколінь. Рівно ж правдоподібним є використання просторого приміщення для організації колективних зустрічей та нарад.
Східну частину будівлі складала легка наземна конструкція, що спиралася скоріше за все на десять міцних стовпів. Знайдені тут численні фрагменти обмазки з відбитками тонких прутів і обвуглених фрагментів балок вказують, що стіни були плетені з лози і обмазані глиною. Біля південно-східного кута збереглися сліди перегородки, яка його відмежовувала, що може вказувати на кошару для худоби або менших господарських тварин. Підлогою слугувала глиняна долівка. Сліди вогню, які видно на дерев’яних елементах конструкцій, вкопаних в землю, є прикладом віддавна відомого методу консервації деревини, що контактує з вологим ґрунтом.
Через готське село, як сьогодні, так і в давнину, пролягала дорога побудована з дубових колод. Сьогодні неможливо встановити, наскільки розвинута була мережа доріг, проте її існування було доведено під час розкопок.
Najbardziej powszechnym, najczęściej spotykanym podczas prac wykopaliskowych śladem po obecności dawnych mieszkańców Kotliny Hrubieszowskiej, są fragmenty naczyń glinianych. Na ich podstawie zrekonstruowane zostały najbardziej charakterystyczne formy naczyń: czarki, miski, kubki z uchem. Używane były na co dzień do przygotowywania i przechowywania żywności. Wkładano je także do grobów jako wyposażenie na drogę w zaświaty. Różnorodność form, ornamentów i technologii wykonania i wypału doskonale pokazuje wysoki poziom umiejętności dawnych garncarzy. Zdarzają się jednak również naczynia gorszej jakości, niedopracowane pod względem kształtu i zdobnictwa, słabo wypalone. Takie mogą świadczyć o mniejszej staranności pracy wybranych warsztatów lub o celowym działaniu, polegającym na wytwarzaniu technologicznie gorszych naczyń wyłącznie do celów pogrzebowych.
Konstrukcja chaty garncarza opiera się na masywnych pionowych, dębowych pniach. Ściany wyplecione są z prętów wiklinowych i obrzucone są gliną z domieszką sieczki słomianej. Podłoga w formie klepiska, również wykonana jest z gliny. Konstrukcja dachu z belek sosnowych przykryta jest strzechą z trzciny. Schody wykonane z jednego pnia sosny prowadzą na górną kondygnację, która znacznie zwiększała przestrzeń użytkową budynku.
Доказом присутності давніх жителів Грубешівської улоговини, який найчастіше зустрічається під час розкопок, є фрагменти глиняного посуду. На їх основі реконструйовано найбільш характеристичні форми посуду: чашки, миски, кухлики з вухом. Ними користувалися щоденно для приготування та зберігання їжі. Ними користувалися щоденно для приготування та зберігання їжі. Їх також вкладали в могили як спорядження в дорогу у потойбічний світ. Різноманіття форм, орнаментів та технології виконання й випалу досконало вказує на високий рівень майстерності давніх гончарів. Трапляється також посуд менш якісний, з недоробленими формами й орнаментами, слабкого випалу. Це може засвідчувати менш старанну роботу деяких майстерень або вказувати на навмисне виробництво посуду гіршої якості, виключно для поховань.
Конструкція хати гончаря спирається на масивні, вертикальні, дубові стовбури. Стіни виплетені з лози і обмазані глиною з домішкою полови. Підлога зроблена у вигляді глиняної долівки. Дахова конструкція з соснових балок накрита очеретяною стріхою. Сходи зроблені з одного стовбура сосни ведуть на перший поверх, який значно збільшує корисну площу будинку.
Badania archeologiczne osad germańskich plemion, w tym Gotów, dostarczyły wielu informacji na temat dawnej kuchni.
Na podstawie ilości i rodzaju kości zwierzęcych, a także analiz szczątków roślinnych na powierzchni naczyń, wiadomo że na gockich stołach gościła wołowina, wieprzowina, dziczyzna, drób i ryby. Nie brakowało również przetworów z mleka.
Ziarna zbóż spożywane w postaci kaszy lub mąki. Powszechnie znany był jęczmień, pszenica płaskórka, żyto i proso. Rozbijane były w drewnianych stępach-moździerzach oraz rozcierane na kamiennych żarnach. Przygotowywano z nich proste pożywienie, tzw. bryję – rodzaj gęstej zupy lub zacierki. Mąka w równym stopniu była składnikiem kwaśnych zup jak i podstawowym składnikiem do wypieku podpłomyków, czyli cienkich placków pieczonych na kamieniu. Możliwe również, że wypiekano chleb na zakwasie z mąki pszennej lub żytniej. Z pewnością na germańskim stole można było znaleźć potrawy z roślin strączkowych (groch, bób), owoce, orzechy, także różnego rodzaju zieleninę, świeżą lub w postaci kiszonki. Powszechne wykorzystanie jęczmienia to również produkcja sfermentowanego napoju, zbliżonego do piwa.
Powszechna hodowla bydła pozwalała na przygotowanie posiłków mięsnych, przede wszystkim długo gotowanych lub duszonych wywarów i potraw mięsno-warzywnych. Mięso było również suszone, wędzone lub przechowywane w soli. Do magazynowania pożywienia, głównie zapasów mięsa wykorzystywano jamy zasobowe wykopane w ziemi. Ziarna zbóż i inne płody rolne gromadzone były w niewielkich drewnianych spichlerzach lub budynkach interpretowanych jako stodoły. Z kolei z mleka wyrabiano masło i sery.
Ważnym elementem gospodarki mogło być także warzelnictwo soli, która podobnie jak wiele do dziś znanych i używanych przypraw, stanowiła istotny element w każdej kuchni.
Археологічне дослідження поселень германських племен, в тому числі готів дали можливість отримати інформацію про їхню давню кухню. Дану інформацію вдалося відтворити з допомогою аналізу кісток тварин та залишків рослин на поверхні посуду, відомо, що на готичних столах були присутні яловичина, свинина, оленина, м'ясо птиці і риби. Були й молочні продукти.
Зерна злаків вживали у вигляді крупи або борошна. Поширені були ячмінь, пшениця, полба, жито і просо. Їх подрібнювали в дерев'яних ступах і розтирали на кам'яних жорнах. З них готували просту їжу, круп'яну юшку (т. зв bryja) – різновид густого супу або стиранки. Борошно в рівній мірі було складовою кислих супів і основним інгредієнтом для випікання коржів (перепічок), тобто тонких млинців, які пекли на камені. Можливо також, що хліб випікали на заквасці з пшеничного чи житнього борошна. Звичайно, на столі германців можна було побачити страви з рослин родини бобових (горох, біб), фруктів, горіхів, а також різних видів зелені, свіжих або квашених овочів. Поширеним було використання ячменю для виробництва ферментованого напою, схожого на пиво.
Широке розведення великої рогатої худоби дозволило готувати м'ясні страви, особливо ті, які довго варилися або бульйони з тушкованого м’яса, страви з м'яса і овочів. М'ясо також сушили, коптили або зберігали в солі. Продукти харчування, в основному м’ясо, зберігали у викопаних в землі ямах. Зерно і інший врожай сільськогосподарських культур зберігали в невеликих дерев'яних зерносховищах або будівлях, на зразок стодоли. З молока виготовляли масло і сир.
Важливим елементом господарства могло бути також варіння солі, яка, як багато інших донині відомих приправ, була важливою складовою в кожній кухні.
Pewne jest, że Goci na co dzień zajmowali się przede wszystkim rolnictwem, hodowlą oraz różnymi rzemiosłami czy handlem. Nie ulega jednak wątpliwości, że musiała też istnieć zorganizowana formacja wojskowa. Barbarzyńscy wojowie w obliczu zagrożenia lub w ramach zaplanowanych działań militarnych i terytorialnych podbojów, korzystali z różnego wyposażenia. Najbardziej powszechne a zarazem najłatwiejsze do wykonania w warsztatach dawnych kowali, były groty włóczni i oszczepów, długie noże czy topory. Gocki wojownik, podobnie jak wojowie innych plemion w okresie rzymskim, używał również drewnianej tarczy. Wykonane z dopasowanych do siebie deseczek drewnianych, miały kształt okrągły, owalny lub wieloboczny. Środkowa, metalowa część tarczy zwana umbem, to specjalnie uformowania kopułka chroniąca dłoń wojownika w trakcie walki. Połączona była żelaznymi nitami z żelaznym lub drewnianym imaczem (czyli uchwytem do trzymania tarczy). Wedle źródeł pisanych tarcze barbarzyńców były ozdabiane. Konkretne barwy i naniesione na ich powierzchni symbole, mogły świadczyć o przynależności do danego plemienia lub oddziału. Wyżsi rangą, bogatsi oficerowie, a także wojownicy konni posługiwali się również mieczami. Te, sprowadzane były z terenów Imperium Rzymskiego, gdzie funkcjonowały wysoko wyspecjalizowane i cenione warsztaty zaopatrujące również armię rzymską.
Mniej popularne wydają się być łuki. Korzystano z nich głównie podczas polowań na dziką zwierzynę. Zdobycie skór, mięsa i poroża stanowiło ważne zajęcie w życiu codziennym.
Можна впевнено сказати, що готи звичайно займалися передусім хліборобством, а також різними видами ремесла й торгівлею. Однак не має сумнівів, що існувало також організоване військове формування. Варварські воїни під час загрози, а також в планових мілітарних і територіальних завоюваннях, користувалися різним обладнанням. Найбільш поширеними, і водночас найпростішими для виготовлення в майстернях давніх ковалів, були гроти списів і дротиків, довгі ножі та топори. Готський воїн, так само як воїни інших племен в римський період, користувався дерев’яним щитом. Виготовлені зі з’єднаних дощечок, мали круглу, овальну або багатокутну форми. Центральна, металева частина щита - умбон - це спеціально сформований купол, який захищав долоню воїна під час боротьби. Він приєднувався залізними заклепками до залізного або дерев’яного руків’я. Згідно писемних джерел щити варварів були орнаментовані. Окреслені кольори та символи на поверхні могли свідчити про приналежність до даного племені або відділу. Вищі за рангом, багатші офіцери, а також кіннота, користувалися ще й мечами. Їх імпортували з території Римської імперії, де функціонували високоспеціалізовані і славнозвісні майстерні, які забезпечували також римську армію.
Луки скоріше за все були менш популярними. Ними послуговувалися в основному під час полювання на диких тварин. Здобування шкір, м’яса та рогів було важливим заняттям у повсякденному житті.
Goci nie zajmowali się wyłącznie pracą i rzemiosłem wojennym. W wolnym czasie gromadzili się przy ogniskach lub w karczmach, w których bez wątpienia przy śpiewach i muzyce raczyli się miodem syconym lub piwem jęczmiennym pitym z glinianych pucharków. Najbogatsi mogli sobie pozwolić na korzystanie z naczyń szklanych lub rogów do picia ozdobionych okuciami z brązu lub srebra. Puchar ciężkiego i aromatycznego rzymskiego wina importowanego z dalekiego południa to oznaka dobrego smaku, ale i prestiżu. Czas wolny wypełniały nie tylko rozmowy, ale także liczne gry, do których używano kości i pionków wykonanych ze szkła, gliny lub kamieni. Nawet dziś możliwe są rozgrywki według zasad znanych od niemal dwóch tysięcy lat.
Готи не займалися виключно роботою і військовою справою. У вільний час вони збиралися біля вогнищ або в корчмах, де безсумнівно з музикою та співом насолоджувалися питним медом або ячмінним пивом, які пили з глиняних кубків. Найбагатші могли собі дозволити користуватися скляним посудом або рогами, окутими бронзою або сріблом. Кухоль міцного і ароматного римського вина, імпортованого з далекого півдня був ознакою доброго смаку, а також престижу. У вільний час не тільки спілкувалися, але й грали в численні ігри, в яких використовували гральні кістки й пішаки, зроблені зі скла, глини, каменю. Навіть сьогодні можна грати в ігри за правилами, відомими більше двох тисяч років.
Pracownie kowalskie zaopatrywały mieszkańców wioski w podstawowe wyroby z żelaza, takie jak noże, narzędzia rolnicze (m.in. radlice, okucia łopat), narzędzia do obróbki drewna, a także kowadła, pilniki, młotki, siekiery, szczypce, kleszcze i wiele innych. Doświadczony rzemieślnik mógł się również podjąć wykonania elementów uzbrojenia, grotów włóczni i oszczepów czy okuć do tarczy. W niewielkim otwartym palenisku, opalanym węglem drzewnym, wyposażonym w skórzany workowaty miech, możliwe było uzyskanie wysokiej temperatury, dzięki której żelazo stawało się plastyczne. Gotowy, uformowany przedmiot hartowany był poprzez zanurzenie w zimnej wodzie, a następnie wykańczany (szlifowany, ostrzony, oprawiany w rękojeść) w zależności od swojego przeznaczenia. Dzięki odkryciom narzędzi używanych w pracowniach kowalskich plemion germańskich w okresie rzymskim, możliwe było skompletowanie pełnego wyposażenia stanowiska pracy.
Ковальські майстерні забезпечували мешканців села основними предметами з заліза, такими як ножі, землеробські знаряддя (між іншими лемеші, окуття лопат), знаряддя для обробки дерева, а також ковадла, напилки, молотки, сокири, щипці, кліщі і багато інших. Досвідчений ремісник міг наважитися виготовити елементи зброї, гроти списів та дротів або ж окуття щитів. На невеликому, відкритому вогнищі, яке опалювалося деревним вугіллям й було обладнане шкіряним міхом, можна було отримати високу температуру, в якій залізо ставало пластичним. Готовий, формований предмет гартували, занурюючи в холодну воду, а потім обробляли (шліфували, загострювали, прикріплювали рукоятку) залежно від його призначення. Завдяки знахідкам знарядь, якими в ковальських майстернях користувалися германські племена в римський період, можливо було відтворити повний набір ковальських інструментів.
Z produkcją żelaza na szeroką skalę łączone są przede wszystkim plemiona Wandalów, utożsamiane częściowo z kulturą przeworską. Niewiele jak dotąd wiadomo na temat starożytnego hutnictwa wśród Gotów w Kotlinie Hrubieszowskiej, wobec czego nie można stwierdzić, czy byli pod tym względem samowystarczalni, czy może kupowali surowiec gotowy do dalszej obróbki.
Podstawowym surowcem do produkcji dymarskiej jest w tym przypadku ruda żelaza. Przed wytopem rudę poddawano różnym zabiegom mającym na celu wyeliminowanie z niej zbędnych domieszek i wstępne przygotowanie do redukcji. Podstawową czynnością było wyprażenie w wysokiej temperaturze, a następnie rozdrobnienie większych brył surowca. Podstawowym paliwem w procesie dymarskim był węgiel drzewny. Otrzymywano go poprzez powolne zwęglanie drewna przy ograniczonym dostępie powietrza, w obiektach zwanych mielerzami. Były to stosy odpowiednio ułożonego drewna, które obkładano darnią i obsypywano ziemią.
Wytop żelaza prowadzony był w obiektach określanych w literaturze archeologicznej jako piece dymarskie typu kotlinkowego. Piece tego typu znane są z terenów Europy Środkowej i Wschodniej, a ich upowszechnienie wiąże się z ludami germańskimi oraz wschodnimi plemionami celtyckimi. Piec składał się z dwóch zasadniczych części, dolnej zwanej kotlinką i górnej nazywanej szybem. Kotlinka była jamą wykopaną w ziemi, najczęściej o średnicy ok. 40-45 cm i głębokości nie przekraczającej z reguły 50 cm. Jej głównym zadaniem było magazynowanie żużla spływającego ze strefy redukcji. Bezpośrednio nad kotlinką budowano szyb, czyli naziemną część pieca. Konstrukcja powstawała z regularnych glinianych bloczków-cegieł wzmocnionych gliną z drobno pociętą słomianą sieczką. Do pieca ładowano wsad rudy i węgla drzewnego. Dzięki pompowanemu przez miechy powietrzu, w piecach uzyskiwano temperaturę ok 1250-1300 stopni. Szacuje się, że w trwającym dobę procesie do uzyskania ważącej 20 łupki żelaznej potrzeba było około 200 kg rudy i 250-300 kg węgla drzewnego.
Charakterystyczne smukłe gliniane kominy dymarskie były konstrukcją jednorazową. Pozyskanie żelaza z pieca wymagało ich całkowitego wyburzenia.
З широкомасштабною металургією заліза дослідники поєднують передусім племена вандалів, яких частково ототожнюють з пшеворською культурою. Небагато досі відомо про давню металургію в готів в Грубешівській улоговині, так що не можна стверджувати, чи були вони самодостатні, чи купували сировину здатну для подальшої обробки.
Основною сировиною для сиродутного процесу є залізна руда. Перед виплавкою руда піддавалася різним процедурам з ціллю елімінувати зайві домішки і попередньо підготувати її до відновлення. Головний процес полягав на випалюванні в високій температурі, а потім подрібнення більших кусків сировини. Основним пальним в сиродутному процесі було деревне вугілля. Його отримують шляхом повільного купчастого випалення деревини при обмеженому доступі повітря. Деревину укладали відповідним чином, накривали дерном і обсипали землею.
Виплавка заліза проводилася в об'єктах, які в археологічних публікаціях зустрічаються під назвою сиродутного горна кельтського зразка. Такі печі відомі з території Центральної та Східної Європи, їх поширення пов’язують з германськими й східними кельтськими племенами. Горно складалося з двох основних частин - нижньої, що називалася котлованом і верхньої - шахти. Котлован це була проста яма в землі, частіше всього діаметром 40-45 см і глибиною не більше 50 см. Її основна функція полягала на зберіганні шлаку, що спливав із зони відновлення. Безпосередньо над котлованом будували шахти, тобто верхню частину горна. Конструкція будувалася з регулярних глиняних блоків - цеглин, зміцнених глиною з домішкою полови. До горна вантажили руду та деревне вугілля. Завдяки міхам, які качали повітря, в горнах отримували температуру приблизно 1250-1300 градусів. Дослідники оцінюють, що було потрібно близько 200 кг руди й 250-300 кг деревного вугілля, щоб за добу отримати 20 кг губчастого заліза.
Характеристичні тонкі глиняні димарі можна було використати тільки один раз. Для витягання губчастого заліза треба було цілком розвалити горн.
Zdumiewająca, liczona w tysiącach sztuk, ilość denarów rzymskich odkrywanych na obszarze Kotliny Hrubieszowskiej, pozwala wnioskować, że dla Gotów był to regularny środek płatniczy. Srebrne monety wybijane w rzymskich mennicach trafiały do świata barbarzyńców w drodze wymiany handlowej, ale także jako łupy wojenne czy trybut uzgodniony po zakończeniu działań militarnych. Używane na co dzień, przenoszone były w sakiewkach, glinianych naczyniach czy drewnianych szkatułkach. Przekazywane były z rąk do rąk nawet przez okres kilkuset lat. Przykładem mogą być choćby denary wybite w czasach cesarza Wespazjana w 75 roku n.e., a które trafiły do ziemi prawdopodobnie dopiero pod koniec IV w. wchodząc w skład liczącego ponad pięć kilogramów skarbu niemal 1800 monet odkrytych w Cichobórzu kilka kilometrów od Masłomęcza. Denary, ale także inne nominały jak sesterce czy antoniniany, znajdowane są na wielu gockich osadach w regionie. Srebrne rzymskie monety po przetopieniu stanowiły również surowiec do wyrobu gockiej biżuterii, a wybrane przewiercone egzemplarze od razu stawały się ozdobą lub amuletem noszonym na szyi.
Za istnieniem w grupie masłomęckiej normalnego obiegu pieniądza świadczą jeszcze inne znaleziska – oficjalne fałszerstwa rzymskich monet, tzw. denarii subaerati. Oszczędzając srebro, wybijano monety w ten sposób, że miedziany rdzeń okładano cieniutką folią ze srebra lub złota i całość zespajano uderzeniem stempla. Taki pieniądz stanowił znaczący procent znalezisk. Znane są również odlewane kopie denarów o niskiej zawartości srebra. Ciekawą kategorią monet są także gockie naśladownictwa denarów rzymskich, wybijane matrycami (często bardzo zmienionymi względem pierwowzorów) wykonanymi przez Gotów na krążkach uzyskanych z oryginalnego surowca. Potwierdzeniem takiego procederu może być gliniany dozownik, forma odlewnicza do uzyskiwania jednakowych porcji metalu, odkryta w Gródku. Gockie mennictwo zapoczątkowane zostało w drugiej połowie III w. n.e.
Дивовижна кількість римських денаріїв, котрих тисячами виявлено в районі Грубешівської улоговини, дозволяє зробити висновок, що для готів це був регулярний платіжний засіб. Срібні монети, карбовані на римських монетних дворах, потрапляли до варварського світу завдяки торгівлі, а також як воєнна здобич чи данина, узгоджена після закінчення військових операцій. Монетами користувалися щоденно, їх носили в мішечках, глиняних посудинах або дерев’яних скриньках. Вони переходили з рук у руки протягом кількохсот років. Прикладом можуть бути денарії часів імператора Веспасіана, карбовані в 75 році н.е., котрі потрапили в землю ймовірно тільки під кінець IV ст., як складова 5-ти кілограмового скарбу кількістю майже 1800 монет виявлених в с. Ціхобуж (Cichobórz) кілька кілометрів від Масломенча. Денарії, також інші номінали як сестерції, антонініани, також виявлені на поселеннях готів на території регіону. Срібні римські монети виконували роль сировини для виготовлення готами біжутерії, а окремі екземпляри з просвердленим отвором відразу використовувалися як прикраси або амулети, які носили на шиї.
В масломенцькій групі крім традиційного обігу грошей, зустрічаються докази фальшування римських монет, так звані субератні денарії. Економлячи срібло, монети карбувалися методом накладання на мідну основу тонкого шару срібла або золота, потім це скріплювали між собою, вдаряючи штампом. Такі гроші становили значний процент знахідок. Відомі також литі копії денаріїв з низьким вмістом срібла.
Цікавою категорією монет є готські імітації римських денаріїв, що карбувалися матрицями (часто дуже зміненими порівняно з оригіналами), які виготовлялися готами на круглих заготовках отриманих з сировини, з якої були зроблені оригінали. Підтвердженням такої процедури може бути знайдена у Городку глиняна форма для отримання однакових порцій металу. Карбування готами монет було започатковано у другій половині III століття нашої ери.
W trakcie badań wykopaliskowych na gockim cmentarzysku w Masłomęczu, ale także na innych stanowiskach archeologicznych w Kotlinie Hrubieszowskiej, odkryto zdumiewającą ilość biżuterii wykonanej ze szkła. Podobnie zresztą sytuacja wyglądała na całym obszarze zamieszkiwanym przez Gotów, od Pomorza aż po Krym.
Precyzyjnie wykonane paciorki, wielobarwne, często bardzo skomplikowane pod względem zrobienia, stanowiły wyjątkowo pożądany element gockiego stroju, świadczący o bogactwie i statusie społecznym ich posiadacza. Produkowane na dalekim południu, w pracowniach szklarskich przede wszystkim nad Morzem Czarnym, trafiały w drodze wymiany handlowej na tereny Barbaricum. Kolie, liczące od kilku do nawet kilkuset paciorków szklanych, ale również i bursztynowych, składane były do grobu jako wyposażenie wraz z biżuterią wykonywaną z brązu, srebra czy złota.
Z terenu Lubelszczyzny znanych jest kilka tysięcy sztuk paciorków szklanych traktowanych jako importy rzymskie, ale niewykluczone, że na niewielką skalę, podejmowano próby wykonywania ich również lokalnie.
Na obrzeżu gockiej osady w Gródku nad Bugiem natrafiono być może na zniszczoną pracownię szklarską. Byłby to najdalej na północy udokumentowany ślad umiejętności wytwarzania szkła w okresie rzymskim. Wszystko wskazuje na to, że umiano wytwarzać półprzezroczyste szkło sodowe. Mało prawdopodobnym jest, aby umiano robić szklane naczynia, a lokalna produkcja ograniczała się do bardzo prostych wzorów szklanych paciorków.
Odkrycie to jest interesujące również z racji podobnego, dokonanego dużo wcześniej w miejscowości Komariv nad górnym Dniestrem, gdzie natrafiono na prawdziwą, świetnie zorganizowaną hutę szkła, którą postawili tam najpewniej Grecy. Czy to właśnie od nich mieszkańcy Kotliny Hrubieszowskiej nauczyli się wytwarzać szkło? Pozostaje na razie tajemnicą.
Під час польових досліджень готського могильника в Масломенчі, а також інших археологічних пам’яток у Грубешівській улоговині, знайдено приголомшливу кількість скляних прикрас. Схожу картину можна побачити на цілій території, на якій проживали готи - від Помор'я аж до Криму. Старанно виготовлені бусинки, різнокольорові, часто оздоблені складним орнаментом, були особливо бажаним елементом готського одягу, який вказував на багатство і соціальний статус власника. Виготовлені далеко на півдні, перед усім в скловарних майстернях на Чорному морі, потрапляли шляхом торгівлі на терени Барбарікуму. Намиста, які налічували від кількох до кількохсот скляних а також бурштинових бусин, вкладали в могилу як поховальні дари разом з прикрасами з бронзи, срібла чи золота.
З території Люблінської землі походить декілька тисяч скляних бусин, яких вважають римськими імпортами, однак не можна виключити, що були й місцеві спроби виготовляти бусини в невеликих кількостях.
На краю готського поселення в Городку над Бугом дослідники знайшли ймовірно знищену скловарну майстерню. Можливо це найпівнічніший задокументований слід скловарення в римський період. Все вказує на те, що готи вміли отримувати напівпрозоре натрієве скло. Мало правдоподібно, що вони вміли виготовляти скляний посуд, радше місцева продукція обмежувалася скляними бусинами простих зразків.
Це відкриття цікаве в контексті схожої, знайденої набагато раніше в Комарові на Дністрі пам’ятки, де археологи натрапили на справжню гуту, яку збудували там ймовірно греки. Залишається таємницею, чи то саме від них мешканці Грубешівської улоговини навчилися виготовляти скло.
Wyroby z bursztynu, wszelkiego rodzaju paciorki, zawieszki czy amulety, stanowiły ważny element gockiej biżuterii. Różnorodność kształtów i ornamentów świadczy o istnieniu wyspecjalizowanych pracowni, w których cenny surowiec znad Morza Bałtyckiego przerabiany był na wyroby pożądane nie tylko przez germańskie plemiona. Bursztyn był bardzo ważnym towarem wymiany handlowej pomiędzy światem barbarzyńców i Imperium Rzymskim. Kontrola nad szlakami, którymi był dystrybuowany, gwarantowała stały dostęp do rzymskiego srebra i innych luksusowych towarów.
Wyjątkowym odkryciem na Lubelszczyźnie jest skarb bursztynu z Basonii (pow. opolski), który należy do największych znanych dotąd znalezisk z gotowymi wyrobami bursztynowymi. Składa się z paciorków oraz surowca bursztynowego. Około połowy V wieku n.e. dostał się w okolice Basonii, zapewne w czasie transportu Wisłą znad Bałtyku. Dokładne miejsce jego odkrycia nie jest znane, zostało dokonane przypadkowo w 1914 roku, a opisane w literaturze dopiero po 23 latach. Według relacji znalazców skarb miał zawierać około 300 kg brył surowca bursztynowego i około 30 kg gotowych paciorków. Obecnie w zbiorach Działu Archeologii Muzeum Narodowego w Lublinie znajdują się 253 paciorki bursztynowe, 11 brył surowca i kilkanaście fragmentów paciorków.
До виробів з бурштину відносимо різного роду бусини, підвіски чи амулети, які були важливими елементами біжутерії в готів. Різноманітність форм та орнаменту доводить існування майстерень, де цінну сировину з узбережжя Балтійського моря використовували для виготовлення прикрас, котрі приваблювали не тільки германські племена. Бурштин в ті часи був важливим товаром обмінної торгівлі між варварським світом і Римською імперією. Контроль над торговельними шляхами, якими його постачали, гарантував доступ до римського срібла та інших товарів розкоші.
Винятковим відкриттям на Любельщині є скарб з Басоні (опольський повіт), який належить до найбільш знаних дотепер знахідок з готовими бурштиновими виробами. Складовою скарбу є бусини і сировина з бурштину. Приблизно в половині V ст. н.е. він потрапив в околицю Басоні під час перевезення по річці Вісла з узбережжя Балтійського моря. Точного місця виявлення скарбу не встановлено, випадково знайденого його в 1914 році, а описано в літературі через 23 роки. Згідно інформації осіб, котрі натрапили на скарб, він мав важити 30 кг і складався зі шматків бурштину та готових бусин. На даний момент в Національному музеї у Любліні в відділі археології знаходиться 253 бусини з бурштину, 11 шматків необробленого бурштину і кільканадцять фрагментів бусин.
Setki grzebieni odkrywanych w gockich grobach świadczą nie tylko o fryzjerskiej wyobraźni, ale również o higienie głowy. Nieomal w każdym pochówku znajdowano grzebień. Ich trwałość, z racji chociażby delikatnych zębów jest ograniczona, stąd należało się spodziewać istnienia zorganizowanej, wręcz masowej produkcji. Na relikty wytwarzającego je warsztatu natrafiono na osadzie w Hrubieszowie Podgórzu. Do rąk archeologów trafiło pocięte na kawałki poroże jeleni oraz półfabrykaty różnych przedmiotów, w tym okładzin uchwytów grzebieni. Najprawdopodobniej produktami ubocznymi takich warsztatów były amulety kościane, okładziny noży, czy też kostki do gry. Różnorodność i zmienność kształtów grzebieni pozwala na ich precyzyjne datowanie. Wybrane egzemplarze były ornamentowane, a w jednym przypadku, w pustej przestrzeni w uchwycie umieszczono drobny kamyk, dzięki czemu grzebień pełnił dodatkowo funkcję grzechotki.
Сотні гребенів знайдених в готських похованнях засвідчують не тільки перукарське мистецтво, але також дбайливість за гігієну голови. Майже в кожному похованні знайдено гребінь. Їхня витривалість дуже обмежена, хоча б з огляду на крихкі зубці, таким чином можна припустити існування організованої, масової продукції. На поселенні в Грубешові Подґуже археологи знайшли залишки майстерні з виготовлення гребенів . До їхніх рук потрапили порізані на куски роги оленів, а також напівфабрикати різних предметів, в тому числі накладок на спинки гребенів. Скоріше за все субпродуктами діяльності таких майстерень були кістяні обереги, накладки на руків’я ножів, а також гральні кісточки. Різноманітність і мінливість форм гребенів дозволяє створити їх точну хронологію. Деякі гребені були орнаментовані, в одному випадку в порожнину в спинці було вкладено маленький камінець, завдяки чому гребінь був додатково брязкальцем.
W kilku masłomęckich grobach natrafiono na niezwykłe w swojej formie ozdoby. Są to fibule (spinające szaty zapięcia działające na zasadzie agrafki) wykonane ze stopu miedzi, których kabłąk (korpus) wyobraża płynącą kaczkę. Datowane są na początek III w. n.e. Na terytorium grupy masłomęckiej jest największa koncentracja tego typu znalezisk (5 egzemplarzy), w odniesieniu do całego terytorium Barbaricum. Nieomal za miedzą, w miejscowości Ostróżek Wielki koło Łucka na Wołyniu, natrafiono jeszcze przed wojną na parę tak samo wykonanych zapinek, a najdalej na północ wysunięte znalezisko pochodzi z wielbarskiego (czyli również gockiego) cmentarzyska w miejscowości Pietrawiczi, po białoruskiej stronie Bugu. Niełatwe jest ustalenie genezy wzoru tych zapinek. Jest wielce prawdopodobnym, że inspiracja przyszła od strony Sarmatów. Jest to tym bardziej możliwe, że to właśnie z ich terytorium znane są starsze znaleziska wyobrażeń kaczek, odnotowane aż na przedpolu Kaukazu. Nieomal identyczne, jak te masłomęckie, fibule znaleziono też u sarmackich Jazygów na terenie Wielkiej Niziny Węgierskiej. Nie można jednak wykluczyć wpływu na powstanie tego interesującego wyrobu warsztatów prowincjonalnorzymskich. W różnych miejscach Imperium noszono równie chętnie zapinki w kształcie kaczek, tylko o nieco zmienionej konstrukcji, jak w przypadku tej, będące najnowszym znaleziskiem z okolic Grabowca
В декількох масломенцьких похованнях знайдено прикраси незвичайної форми. Це фібули (застібки для одягу, які працюють за принципом англійської шпильки), зроблені зі сплаву міді, яких корпус представляє плаваючу качку. Вони датовані початком III ст. н.е. На території масломенцької групи виявлено найбільше скупчення знахідок того типу (5 штук) у порівнянні з цілим Барбарікумом. Неподалік, в с. Великий Острожок біля Луцька ще до ІІ світової війни знайдено пару так само виготовлених фібул, а найпівнічнішим місцезнаходженням є вельбарський (тобто готський) могильник у с. Петровичі (Корм'янський район) на білоруській стороні Західного Бугу. Складно встановити походження того типу фібул. Дуже правдоподібно, що інспірація прийшла від сарматів. Тим більше, що саме з їхньої території відомі знахідки старших представлень качок, зафіксовані аж під Кавказом. Фібули майже ідентичні з масломенцькими знайдено також в сарматських язигів на території Великого Альфельду. Не можна виключити також впливу провінційно-римських майстерень на виникнення того цікавого типу фібул. В різних місцях Римської імперії залюбки носили фібули в формі качок, але трохи іншої конструкції, подібних найновішій знахідці з околиць Грабовця.
Wśród wyrobów garncarskich na szczególną uwagę zasługują niewielkie czarki, których kształt nawiązuje do naczyń szklanych. Charakterystyczna forma, sposób ornamentowania poprzez odciśniecie na powierzchni naczynia sprężyny będącej elementem konstrukcyjnym używanych na co dzień zapinek, to jeden z wielu przykładów pomysłowości gockich rzemieślników. Być może z racji ograniczonego dostępu do importowanych z Imperium Rzymskiego towarów luksusowych, decydowano się na wykonanie glinianych naśladownictw form szklanych używanych tylko przez najbogatszych mieszkańców gockich osad. Tym sposobem powstawały również pucharki, które jedynie nawiązywały wyglądem do pucharów ze szkła.
Серед гончарних виробів особливої уваги заслуговують невеликі кубки, яких форма нагадує скляний посуд. Характрна форма, спосіб оздоблення шляхом відтискання на поверхні посудини пружин, які були частиною фібул щоденного використання, це один з багатьох прикладів винахідливості готських ремісників. Мабуть через обмежений доступ до імпортованих з Римської імперії предметів розкоші, виготовляли глиняні імітації скляного посуду, яким користувалися тільки найбагатші мешканці готських поселень. Таким способом виробляли також кубки, які лише формою нагадували кубки зі скла.
Jednym z interesujących znalezisk w grobach gockich kobiet są niewielkie wisiorki, mierzące niekiedy zaledwie kilka milimetrów wysokości, kształtem przypominające miniaturowe wiaderka. Precyzyjnie wykonane z brązu lub srebra, czasem starannie ornamentowane, długo skrywały tajemnicę swojej funkcji. Dopiero kiedy w znalezionych w grobie nr 146 w Gródku nad Bugiem wisiorkach udało się uzyskać drobiny ich zapełnienia, można było pokusić się o laboratoryjne rozstrzygnięcie. W pojemniczkach znajdowały się kiedyś kompozycje zapachowe, porównywalne do dzisiejszych perfum. Jeszcze ciekawsze było to, że umieszczano je na podłożu świńskiego tłuszczu, tak jak czyni się to i dzisiaj. Już wtedy wiedziano, że jest on wprost idealnym „nośnikiem” zapachu
Tak więc już przynajmniej w pierwszej połowie IV w. n.e. gockie kobiety roztaczały wokół nie tylko walory wzrokowe ale i prawdziwe chmury zapachu. Do momentu tego odkrycia sądzono, że instytucje perfumeryjne nie wykroczyły poza granicę Cesarstwa Rzymskiego.
Одним типом цікавих знахідок з поховань готських жінок є невеликі підвіски, яких розмір іноді не перевищує декількох міліметрів, формою нагадують мініатюрні відерця. Якісно виготовлені з бронзи або срібла, іноді старанно орнаментовані, довго приховували таємницю свого призначення. Тільки коли зі знайдених в похованні № 146 в Городку над Бугом підвісок вдалося отримати частинки їхнього заповнення, можна було спокуситися на лабораторне вирішення цієї загадки. Вони вміщували ароматичні речовини, яких можна порівняти з сучасними парфумами. Ще цікавішим був факт, що їх змішували зі свинячим жиром, так як роблять це сьогодні. Вже тоді знали, що він є ідеальним «носієм» запаху. Таким чином вже в першій половині IV половині н.е. готські жінки приваблювали не тільки зовнішнім виглядом, але й запахом парфумів. Раніше вважалося, що виробництво парфумів не виходило за межі Римської імперії.
Płynący z północy bursztyn miał swój ekwiwalent w wielu wytworach luksusowego rzemiosła. Do tych najbardziej pożądanych należały wyroby szklane, a wykonane z niego naczynia były symbolem wysokiego statusu społecznego i dokumentem luksusu. W tutejszych grobach znajdowano całe zestawy szklanych pucharów, należące zapewne do najbogatszych przedstawicieli gockiego społeczeństwa. W licznych przypadkach fakt wcześniejszego posiadania takich naczyń zaznaczano włożeniem do grobu chociażby niewielkiego jego kawałka. Wszystko przemawia za tym, że Kotlina Hrubieszowska stanowiła autentyczny „kanał przerzutowy” dla tych wyrobów. Za sprawą jej mieszkańców docierały one masowo w późnym okresie rzymskim do najdalszych zakątków Skandynawii.
За бурштин, який надходив з півночі, можна було отримати багато предметів розкоші. Найбільш бажаними були вироби зі скла, а скляний посуд був символом високого соціального статусу і підтвердженням винятковості. В місцевих похованнях знаходили цілі комплекти скляних кубків, які безсумнівно належали найбагатшим представникам готського суспільства. Відомо про численні випадки, коли володіння таким посудом підкреслювали, вкладаючи в могилу хоча б один його кусок. Все це підтверджує, що через Грубешівську улоговину проходив шлях, яким розповсюджувалися ці вироби. Завдяки її мешканцям вони потрапляли в масовій кількості до найбільш віддалених закутків Скандинавії.
Źródła archeologiczne z terenów całej Europy pozwalają odtworzyć techniki tkackie stosowane przez barbarzyńskich rzemieślników, także tych, żyjących w Kotlinie Hrubieszowskiej w czasach panowania Gotów. Dodatkowo, na podstawie zachowanych w całości lub we fragmentach elementów stroju, wiadomo jak wyglądały ubrania sprzed niemal dwóch tysięcy lat oraz jak mogły wyglądać warsztaty dawnych tkaczy. Do przędzenia nici używano drewnianych wrzecion obciążonych glinianymi przęślikami. Odtworzono sploty tkanin oraz wykroje dla tunik, spodni i sukienek. Wiele można również powiedzieć na temat płaszczy, które tkane były w skomplikowane wielobarwne wzory, a ich krawędzie zakończone były szeroką krajką i długimi frędzlami. Spinane na ramieniu za pomocą fibuli lub szpili, stanowiły ważny element stroju kobiecego i męskiego.
Badania tych drobnych fragmentów tkanin oraz pojedynczych nici lnianych i wełnianych, dostarczyły cennych informacji o kolorach i naturalnych barwnikach używanych do farbowania.
Przykładowe kolory:
żółty ■ – wrotycz, liście wierzby, liście brzozy
zielony ■ – wrotycz i liście wierzby z dodatkiem tlenków żelaza
czerwony ■ – korzeń marzanny barwierskiej
niebieski ■ – urzet barwierski
pomarańczowy ■ – kora kruszyny
brązowy ■ – łupiny i liście orzecha włoskiego, kora dębu
różowy ■ i fioletowy ■ – owoce czarnego bzu
Tkactwo obejmowało również wykonywanie krajek, czyli wąskich wełnianych lub lnianych pasków, często posiadających skomplikowane wielokolorowe wzory. Obszywano nimi brzegi tkanin np. sukienek, rękawów i kołnierzy tunik. Mogły również pełnić funkcję pasków do wyposażonych w szlufki gockich spodni.
Powszechne było również stosowanie ściegu igłowego (tzw. Naalbinding). Przy wykorzystaniu kościanej lub drewnianej igły wykonywano ciepłe wełniane skarpety, czapki lub rękawiczki.
Chata tkaczki jest półziemianką o konstrukcji sumikowo - łątkowej. Budynek wkopany jest w ziemię na głębokość około 150 cm. W jego sąsiedztwie znajduje się pole uprawne, obsiane lnem włóknistym oraz roślinami barwierskimi, przede wszystkim urzetem.
Археологічні джерела з території цілої Європи дають можливість відтворити ткацькі техніки, котрі застосовувалися варварськими ремісниками, зокрема з Грубешівської улоговини в період проживання там готів. Завдяки збереженому повністю одягу, або окремим його елементам дізнаємося про те, як виглядало вбрання, приблизно дві тисячі років тому та отримуємо інформацію про вигляд давніх майстерень. Мало місце й прядіння ниток на дерв’яних веретенах з пряслицями. Відтворено процеси плетіння тканин та крою характерного для тунік, штанів та суконь. Багато можна сказати на тему плащів, тканих в складні, багатокольорові узори, з широкими крайками і довгими китицями. Плащі защіпалися фібулами або шпильками на одному плечі, вони були важливими елементами жіночого та чоловічого одягу.
В процесі досліджень невеликих фрагментів тканин, а також поодиноких ниток з льону і вовни, вдалося отримати інформацію про кольори і натуральні барвники, котрі використовувалися для фарбування.
Зразки кольорів:
жовтий ■ – пижмо звичайне, листя верби, листя берези
зелений ■ – пижмо і листя верби з додатком оксиду заліза
червоний ■ – корінь марени фарбувальної
синій ■ – вайда фарбувальна
помаранчевий ■ – кора крушини
коричневий ■ – шкаралупи і листя волоського горіха, кора дуба
рожевий ■ i фіолетовий ■ – плоди бузини
Ткацтво включало виконання крайок, тобто вузьких смужок з вовни або льону, часто зі складними різнокольоровими візерунками. Пришивали їх на краї тканин, наприклад, суконь, рукавів і комірів тунік. Вони також могли виконувати роль ременів для готських штанів з петлями. Поширеним було в’язання голками (т.зв. Naalbinding), виготовленими з дерева або кістки, якими в’язали теплі вовняні шкарпетки, шапки та рукавиці.
Хата ткачки – напівземлянка каркасної конструкції у шули, заглибленої в землю на приблизно 150 см. Біля хати знаходиться сільськогосподарське угіддя на якому посіяні льон-довгунець і фарбувальні рослини, передусім вайда фарбувальна.
Przygotowane w warsztacie garncarskim naczynia gliniane po wielu dniach schnięcia trafiały do wypału. Mniejsze ilości, na doraźne potrzeby niewielkiego gospodarstwa, mogły być wypalone w piecu ogniskowym. W niedużym zagłębieniu w ziemi układano stos naczyń, a następnie wokół nich rozpalano ogień, powoli podnosząc temperaturę. Po kilku godzinach wypału uzyskiwano temperaturę nawet powyżej 800 stopni. Pozwalała ona na uzyskanie wyrobów ceramicznych dobrej jakości o wysokiej odporności na przeciekanie.
Do wypału większej ilości naczyń stosowano piece kopułkowe. Jednorazowo można było włożyć do takiego pieca nawet kilkaset sztuk. Długi poziomy szyb łączył palenisko z wykopaną w ziemi jamą, na której wykonywano ruszt. Wokół niego wyplatano następnie wiklinowy szkielet, a potem wylepiano glinianą kopułę o grubych ściankach.
Naczynia stygnące przy pełnym dostępie powietrza nabierały koloru czerwonego, pomarańczowego lub brązowego. Dla uzyskania efektu ciemnoszarej lub czarnej powierzchni konieczne było odcięcie dostępu powietrza pod koniec wypału. W tym celu uszczelniano od góry kopułę pieca oraz szyb od strony paleniska. Naczynia takie charakteryzowały się dużą wytrzymałością.
Виготовлений в гончарній майстерні посуд спочатку протягом довгого часу сушився, після чого випалювався. Невелика кількість керамічного посуду для тимчасових господарських потреб могла випалюватися на відкритому вогнищі. В невелике заглиблення в землі вкладали посуд й розпалювали навколо вогонь, поступово підносячи температуру. Через декілька годин отримували температуру, яка могла перевищити 800 градусів. Вона дозволяла отримати керамічні вироби доброї якості, з високою водостійкістю.
Для випалювання більшої кількості посуду користувалися купольною піччю. Одноразово в таку піч можна покласти навіть кількасот штук. Довгий горизонтальний канал з’єднував вогнище з викопаною в землі ямою, на якій будували перекриття з продухами. Потім довкола виплітали каркас з лози й обліплювали глиною.
Посуд, який охолоджувався при повному доступі повітря, ставав червоним, помаранчевим або коричневим. Щоб отримати темно-сіру або чорну поверхню необхідно було перекрити доступ повітря під кінець випалу. З цією метою ущільнювали з верху купол печі, а також канал зі сторони вогнища. Такий посуд характеризувався великою міцністю.
Jestem Karli. Witaj w mojej wiosce!
Niedawno wybudował ją mój dziadek, który kiedyś gdy był bardzo młody, mieszkał daleko na północy w Gothiskandii, wiele dni drogi stąd. Podobno było tam bardzo ładnie. Też mieli tam wielkie domy, piękne ozdoby i szklane naczynia. Gromadzili bursztyn, żeby wymieniać go za srebro i kolorowe szkło. A w lasach budowali wielkie kamienne kręgi. To takie święte miejsca, obok których chowali zmarłych z naszego plemienia. Jednak pewnego dnia on i jego najbliżsi postanowili, że wyruszą w wielką wędrówkę poszukiwaniu nowego miejsca, w którym moglibyśmy zamieszkać, takiego w którym będą dobre ziemie pod uprawy i dobre pastwiska dla zwierząt. Kiedyś przy ognisku mi opowiedział, że jego ojciec przypłynął ze Skandii – to taka nasza dawna ojczyzna za morzem. Ależ to musiała być przygoda, tak płynąć na wielkich łodziach z żaglami, wiosłami. Nigdy tam nie byłam, ale moi rodzice mówią, że ciągle mieszka tam nasza daleka rodzina. Może kiedyś się wybiorę, żeby ich odwiedzić…
Ale u nas też jest bardzo ładnie. Wejdź i zobacz. To tylko niewielka część naszej wioski. Wszędzie dookoła też są domy i zagrody. Mieszka nas tu bardzo dużo. Czasem wszyscy się spotykamy jak dzieje się coś wyjątkowego. Wtedy nasi ojcowie i dziadkowie ustawiają się w wielkim okręgu i rozmawiają o sprawach, których nie bardzo rozumiem, ale ponoć to zawsze jest coś ważnego.
Tam niedaleko, w miejscu gdzie wschodzi słońce jest miejsce gdzie w ziemi spoczywa moja babcia. Jest tam też wielka studnia, święty dom, w którym odbywają się różne obrzędy. Pamiętam, że dziwne rzeczy robili z ciałem mojej babci oraz z ciałami innych mieszkańców. Nie pozwolili mi patrzeć. Powiedzieli, że jak będę większa to zrozumiem. Podsłuchałam, że ponoć ucinali komuś głowę, komuś innemu nogi, albo rękę, a nawet, że wykopali z ziemi kogoś, kto już dawno temu umarł, ale zapomniał czegoś zabrać i trzeba mu to teraz dołożyć. Raz to nawet przyłapali kogoś, kto w nocy rozkopał grób i ukradł jakieś cenne przedmioty. Podobno uciekł do lasu, więc już tutaj nie mieszka.
Zapraszam do środka. Od czasu do czasu będę gdzieś w okolicy, ale nie zawsze, bo mam tu dużo obowiązków. Za to jest tu wielu moich przyjaciół, których za chwilę poznasz.
Мене звати Карлі. Ласкаво просимо в наше село!
Побудував його мій дід, який в свої юні роки жив далеко на півночі в Готіскандзі, звідси треба подорожувати багато днів. Кажуть, це було дуже красиве місце. Були там великі хати, чудові прикраси й скляний посуд. Збирали бурштин, щоб обмінювати його на срібло й кольорове скло. А в лісах будували великі кам’яні кола. Це такі святі місця, поруч з якими хоронили померлих з нашого племені. Все таки, одного дня він та його рідні вирішили помандрувати далеко у пошуках нового місця, в якому могли би жити, де буде родюча земля і добрі пасовища для худоби. Колись при вогнищі дід розказав мені, що його батько приплив зі Скандзи, нашої давньої батьківщини за морем. Це ж мусила бути велика пригода, плисти так великими човнами з вітрилами та веслами. Я ніколи там не була, але мої батьки кажуть, що там надалі живуть наші далекі родичі. Мабуть, колись зберуся їх відвідати...
Хоча у нас також дуже красиво. Ходи, подивись. Це тільки невелика частина нашого села. Всюди є також хати й кошари. Тут живе нас дуже багато. Іноді всі збираємося, коли є якась виняткова подія. Тоді наші батьки й діди стають великим колом і розмовляють про справи, які не зовсім розумію, але це ніби то щось дуже важливе.
Там, недалеко, в місці де сходить сонце, в землі покоїться моя бабуся. Там є також велика криниця і свята хата, в якій проходять різні обряди. Пам'ятаю, що робили дивні речі з тілом моєї бабусі, а також з тілами інших мешканців. Мені не дозволили подивитися. Сказали, що зрозумію, коли буду старша. Я підслухала, що комусь нібито обрізали голову, комусь ще ноги, або руку, а навіть, що викопали з землі когось, хто давно вже помер, але забув щось взяти з собою, й тепер треба йому це дати. Раз навіть зловили когось, хто ніччю розкопав могилу й вкрав якісь цінні речі. Здається, він втік у ліс, таким чином вже тут не живе.
Ласкаво прошу всередину. Час від часу буду поруч, але не завжди, бо в мене багато обов'язків. Зате тут багато моїх друзів, з якими зараз познайомишся.
Bardzo lubię ogniska. Najbardziej te duże pod gołym niebem, na których szykujemy różne pyszności. Mój tata często chodzi do lasu na polowania na dziki, łosie, jelenie. Czasem bierze łuk, czasem oszczep, a czasem zakłada jakieś dziwne pułapki na mniejsze zwierzęta. Nie wiem dokładnie jak one działają, ale dzięki nim jemy nie tylko zwierzęta, które są w wiosce, ale też te, które biegają po lasach i polach. Mamy też ciepłe futra i skóry, kości i poroże, z których można zrobić wiele narzędzi. Ja mam nowy grzebień zrobiony z poroża łosia. Tata raz nawet upolował niedźwiedzia, którego pazur czasem nosi na szyi. Inni mówią, że musiał się bronić, ale on dumnie mówi, że to on go wypatrzył, a nie niedźwiedź jego. Ja tam mu wierzę.
W naszych kociołkach najczęściej gotujemy różne kasze, czasem dodajemy mięso, przyprawy z naszego ogródka i wszystko razem mieszamy. Ja bardziej lubię jajka od naszych kur, sery od naszych kóz i owiec, pyszne placki z ciemnej mąki pieczone na kamieniu, najlepiej z owocami.
Czasem z mamą chodzimy do lasu, gdzie jest dużo roślin, które dają owoce. Zbieramy je, przynosimy do domu i przygotowujemy z nich różne posiłki. Najlepsze są słodkie owoce rosnące na drzewach lub te nisko na małych krzaczkach. Moja mama czasem zbiera tam też różne zioła i kwiaty. Z jednych robi dziwne mazidła i napary, które daje mi jak się skaleczę, albo jak źle się czuję. Z innych, takich bardzo pachnących, robi mieszanki, które potem ona i jej koleżanki wkładają do wisiorków noszonych na szyi. Tak wtedy pachną, że już z daleka wiadomo kto się zbliża. Może dlatego one nie chodzą na polowania, bo każdy zwierz by je wyczuł z daleka i uciekł.
Я дуже люблю вогнища. Найбільше люблю ті великі, під відкритим небом, коли готуємо різні смачні страви. Мій батько часто ходить в ліс полювати на диких кабанів, лосів, оленів. Він часом бере лук, часом спис, а іноді ставить дивні пастки на менших тварин. Я не знаю точно, як вони працюють, але завдяки ним ми їмо не тільки тварин, що живуть в селі, але й такі, які бігають по лісах і полях. Маємо також теплі хутра й шкіри, кістки та роги, з яких можна зробити багато знарядь. В мене новий гребінь зроблений з рога лося. Раз батько вполював навіть ведмедя, якого пазур часом носить на шиї. Інші кажуть, що батько мусив захищатися, але він гордо відповідає, що це він його побачив першим, а не ведмідь його. Я в це вірю.
В наших казанках найчастіше варимо різні крупи, іноді додаємо м'ясо, спеції з нашого городу і все перемішуємо разом. Я найбільше люблю яйця наших курок, сири від наших кіз і овець, смачні млинці з темної муки, спечені на камені, найкраще з фруктами.
Часом з мамою ходимо в ліс, де росте багато рослин, котрі дають фрукти. Збираємо їх, приносимо до хати і варимо з них різні страви. Найкращі є солодкі фрукти, які ростуть на деревах, або на малих, низьких кущах. Іноді моя мама збирає там різні трави і квіти. З деяких виробляє дивні мазі та чаї, якими лікує мене, коли скалічуся або погано себе почуваю. З інших, таких дуже духмяних, вона робить суміші, яких пізніше вона та її подруги кладуть до підвісок, що їх носять на шиї. Тоді вони так пахнуть, що на відстань знаєш, хто йде. Мабуть тому вони не ходять на полювання, кожна тварина винюхала б їх, і втекла.
Kiedyś zostanę szklarką. Wiem, że to bardzo trudne i trzeba się długo uczyć. Trzeba pojechać daleko na bardzo długo i tam potrzeć jak ktoś inny robi piękne kolorowe szklane paciorki. Później pozwalają samemu spróbować. Najpierw takie najzwyklejsze, a potem takie bardziej trudne, wielokolorowe z różnymi wzorkami, twarzami. U nas każdy chce takie mieć, żeby nosić na szyi. Dużo trzeba zapłacić, żeby takie kupić. Jedni płacą małymi srebrnymi krążkami, na których są różne dziwne obrazki i znaczki, z których nie rozumiem. Mówią, że to głowa cesarza Rzymu, ale ja go nie znam, więc nie wiem czy to on. Inni na targ przywożą bursztyny, miękkie skóry i futra, czasem słodki miód, którego nie pozwalają mi pić.
Niedawno byłam na takim wielkim targu w dużej wiosce nad rzeką. Jest tam wysoka góra, na której od dawna mieszkają zmarli, a niżej obok jest dużo domów i różnych warsztatów. Na rzece był wielki ruch, jakieś łódki, dziwni ludzie z dalekich krain w kolorowych strojach. Ależ oni tam mieli cuda – kolorowe paciorki, pucharki, różne świecidełka, żywe zwierzęta, skóry i futerka, wielkie dzbany z winem.
Tylko najważniejsi u piją wino. Raz powąchałam, aż mi w nosie zakręciło. Takie gęste, ciemne i pełne dziwnych aromatów. Jedni mówią, że trzeba to mieszać z wodą, ale większość i tak pije takie gęste, a potem dziwnie się zachowują. Chyba jest niezdrowe, a oni i tak dużo płacą żeby je mieć.
Mój tata zawsze ogląda tam różne miecze, ale tylko ogląda, bo to bardzo drogie i tylko niektórzy takie noszą na pasie. Mama zachwycała się kolorowymi tkaninami, pachnidłami i paciorkami. Nigdy nie widziałam tylu ludzi i tylu pięknych rzeczy w jednym miejscu.
Raz na targ przyjechał ktoś chyba z bardzo daleka. Miał śmieszny strój. Był bardzo gruby i chyba bogaty, bo niektórzy mówili, że przywiózł całą skrzynię srebrnych krążków. Wszyscy koło niego skakali, żeby mu coś sprzedać. Jedna pani z tamtej wioski przyszła na targ zupełnie bez włosów na głowie. W ręku trzymała długi jasny, piękny warkocz. I ten gruby pan go od niej wziął i zapłacił, z czego ona była bardzo zadowolona. Nie rozumiem czemu. Wyglądała głupio. Ja bym nie oddała swoich włosów. Wróciliśmy do domu jak już było ciemno.
Колись я стану майстринею гутництва. Знаю, що це непросто і що треба довго вчитись. Треба дуже далеко їхати на довгий час, придивлятися як хтось інший виготовляє скляні бусини. Потім вже дозволяють самому спробувати. На початок прості, пізніше більш складні, багатокольорові з різними узорами, обличчями. В нас кожен хоче таких мати, щоб носити їх на шиї. Треба за них багато заплатити. Одні платять малими срібними дисками, на яких видно різні дивні зображення і символи, котрих я не розумію. Люди кажуть, що це голова римського імператора, але я його не знаю і не знаю також, чи це справді він. Дехто на ярмарок привозить бурштин, м'які шкіри та хутра, іноді солодкий мед, якого мені не дозволяють пити.
Нещодавно я була на такому ярмарку в великому селі над річкою. Там знаходиться висока гора, на якій здавна мешкають померлі, а нижче - багато хат і різних майстерень. На річці був великий рух, якісь човна, дивовижні люди з далеких країв в кольоровому одязі. Які в них були чудеса - кольорові бусини, кубки, чашки, різні блискучі дрібнички, шкіри і хутра, великі дзбани вина.
В нас тільки найважливіші п'ють вино. Я раз понюхала, в мене аж в носі закрутило. Таке густе, темне, наповнене дивним ароматом. Одні кажуть, що треба його змішувати з водою, але більшість таки п'ють густе, а потім дивно себе ведуть. Це хіба нездорове, але вони все таки багато платять, щоб його мати.
Мій батько завжди роздивляється мечі, але тільки роздивляється, бо вони дуже дорогі, мало хто їх носить за поясом. Мама захоплювалася кольоровими тканинами, пахощами і бусинами. Я ще ніколи не бачила такої кількості людей і красивих предметів в одному місці.
Одного разу на ярмарок приїхав хтось мабуть з далеких країв. В нього був смішний одяг. Він був дуже товстим і, здається, дуже багатим, дехто казав, що він привіз повну скриню срібних дисків. Всі біля нього бігали, щоб йому щось продати. Одна жінка з тамтешнього села прийшла на ярмарок зовсім без волосся на голові. В руці тримала довгу, світлу, красиву косу. І цей товстий чоловік взяв в неї цю косу, що її дуже втішило. Я не розумію чому. Вона виглядала дурно. Я би не віддала свого волосся. Ми повернулися додому, коли вже потемніло.
Badania archeologiczne nad kulturą Gotów w Kotlinie Hrubieszowskiej rozpoczęły się w 1977 roku. Niemal od samego początku budziły ogromne zainteresowanie. Z uwagi na rangę odkryć, atrakcyjne zabytki oraz wyjątkowe zwyczaje pogrzebowe mieszkańców regionu sprzed 1700 lat, informacje o wykopaliskach w Masłomęczu szybko trafiły na pierwsze strony gazet, do radia i telewizji. Nie tylko świat naukowy, ale także szeroko rozumiana opinia publiczna, śledziła wszystkie doniesienia na temat postępów w pracach badawczych lubelskich archeologów. Do Masłomęcza każdego roku przyjeżdżały liczne międzynarodowe delegacje – wybitni naukowcy, rzesze studentów oraz zwykli pasjonaci, pragnący stać się naocznymi świadkami kolejnych wyjątkowych odkryć. 25 lat intensywnych, szeroko komentowanych, prac terenowych, prowadzonych w tej niewielkiej wsi odmieniło również życie samych mieszkańców Masłomęcza. Niemal z dnia na dzień stali się sławni, a ich życzliwość w stosunku do archeologów została dostrzeżona i doceniona.
W 2002 roku oficjalnie ogłoszono zakończenie wykopalisk na gockim cmentarzysku. Masłomęcz miał się znów stać zwykłą wioską, o której czytać będzie można jedynie w specjalistycznej literaturze archeologicznej, bądź w archiwalnych wydaniach gazet. Stało się jednak coś zupełnie przeciwnego. Mieszkańcy, przyzwyczajeni do obecności archeologów, studentów czy przedstawicieli mediów postanowili nie dopuścić do zerwania współpracy ze środowiskami naukowymi.
Dzisiaj Masłomęcz jest miejscem wyjątkowym, łączy bowiem przeszłość z teraźniejszością. Udało się to osiągnąć dzięki kilku kluczowym inicjatywom społecznym prowadzącym do odtworzenia życia codziennego lokalnej wielokulturowej społeczności w III i IV wieku po Chr. Centrum tego typu przedsięwzięć, podobnie jak miało to miejsce 1700 lat temu, skupia się w okolicach wsi Masłomęcz i funkcjonującej tam wioski gockiej oraz wokół członków Masłomęckiego Stowarzyszenia „Wioska Gotów”.
Portrety Gotów z Masłomęcza (Andrzej Romański Photography) - https://andrzejxromanski.pl/projekty/goci
Археологічні дослідження культури готів в Грубешівській котловині почалися в 1977 році. Майже з самого початку вони викликали величезне зацікавлення. З огляду на важливість відкриття, красиві знахідки, а також виняткові поховальні обряди людей, які жили тут 1700 років тому назад, інформація про розкопки в Масломенчі швидко знайшлася на перших сторінках газет, в радіо, на телебаченні. Не тільки наукове середовище, але також широкі маси людей слідкували за новинами про прогрес досліджень люблінських археологів. До Масломенча кожного року з'їжджалися численні міжнародні делегації - визначні науковці, натовпи студентів, а також звичайні ентузіасти, які хотіли стати очевидцями наступних виняткових відкриттів. 25 років інтенсивних, широко обговорюваних, польових робіт, що проводилися в цьому невеликому селі, змінили також життя самих мешканців Масломенча. Раптово вони стали відомими, а їхня доброзичливість по відношенню до археологів була помітна й дуже цінувалася.
В 2002 році офіційно проголошено завершення розкопок готського могильника. Масломенч знов мав стати звичайним селом, про яке можна буде прочитати тільки в спеціалізованих археологічних публікаціях, або в архівних виданнях газет. Однак так не сталося. Мешканці, які звикли до присутності археологів, студентів і представників ЗМІ, вирішили не допустити зірвання співпраці з науковим середовищем.
Сьогодні Масломенч це виняткове місце, яке поєднує минуле зі сьогоденням. Вдалося досягти цього завдяки декільком ключовим спільним ініціативам, які мали на меті відтворити щоденне життя місцевого, багатокультурного суспільства III і IV ст. н.е. Центром таких заходів, так як це було 1700 років тому, є село Масломенч зі створеним там готським селом, а також члени Масломенцького Товариства «Село Готів».
